Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Помовчав, дивлячись у розмальоване морозом вікно, і в його просвітлено-зажурених очах я на мить побачив ту далеку весну сорок п’ятого, коли старшина Щедрій повертався до рідного краю з війни, і несли його додому не знищимі пекельним вогнем широкі крила…

Було вже за північ, старий погасив світло, але ми довго не спали тієї ночі – гомоніли про се про те… Чи просто мовчали, прислухаючись, як за стіною гуде-виє лютий… Потім господар крекчучи поліз на піч «у теплі краї» до цвіркуна і бурмотів там, що він уже негодящий, що йому, напевне, тільки й лишилося, що лазити у вирій, «у теплі краї» на печі.

Наспівавшись, старий цвіркун затих – пригрівся та й задрімав напевне. В хаті запанувала тиша, тільки чути було, як цокають на стіні ходики.

Я лежав на лаві, накрившись дідовим кожухом, і дивився у замерзле вікно, що біліло в пітьмі хати. В кутку нижньої шибки, певно, була щілина, і хоч задувало знадвору, той куточок не замерз. Через ту крихітну щілину дививсь я на білу ніч. Віхола-хурделиця поволі вгамувалася, виглянув місяць, і все навколо заіскрилося. Місяць видався мені такою холодною крижинкою, що я щільніше загорнувся в кожух і невдовзі заснув.

І снилося мені, що я сиджу на галасливій Лелечій Раді в Африці, біля кенійського озера Вікторія, і слухаю, як гомонять приорільські лелеки про переліт додому. Як рясно їх злетілося до баобаба в савані! І гілля з-за них не видно. І буцімто я теж сиджу на гілці того «мавпячого дерева» – баобаба, а поруч мене сидить дідок – симпатичний такий… Придививсь я – аж то місяць лютий. І переконує мене, що він зовсім не злий і не лютий, як то ми думаємо про нього, і що він просто образився на нечемних людей і тому лютує…

А в савані ходять страуси, поглядають на Лелечу Раду і так між собою гомонять:

– Дивні ці лелеки! Живуть удома, тут у Африці, а тоді раптом кудись надовго зникають і знову повертаються. Щоби знову кудись зникнути. І не набридне ото їм літати туди й сюди?

А місяць лютий, котрий сидів біля мене на Лелечій Раді, все переконував мене, що він зовсім-зовсім не лютий і навіть не сердитий. Я підтакував йому. Лютий і справді видався мені в Африці добрим і ласкавим дідусем, дуже схожим на діда Щедрія…

А на ранок, так і не половивши окунів в Орелі, першим вистудженим автобусом, у якому я довго не міг зігрітися, поїхав у місто, пообіцявши старому навідатись по весні…

І скільки їхав крізь заметілі та білі сніги, бачив перед собою залиту й спечену сонцем, незнайому мені савану і приорільських лелек на високому дереві, що називається в Африці так кумедно – баобаб.

Весною, будучи у відрядженні в тих краях, вирішив я заодно, як вибереться вільна година, провідати діда Щедрія.

Та вдома старого не виявилось. Сусіда сказав, що він ще зранку потягнув кудись возик. Обіцяв повернутися під обід.

Був уже полудень, і я, присівши на колоду, вирішив дочекатися старого, бо ж давненько не бачились. А присівши, задумався, замріявся, ніжачись у промінні ласкавого сонечка.

Приоріллям ішла весна, і я на повні груди вдихав її прозоре, чисте повітря, відчуваючи в душі якесь оновлення. Дідів двір уже захопив молодий спориш, розлігся в дворі смарагдовими килимами, і такий був ніжний та пишний, що я, простуючи двором, остерігався, щоб не оступитися, бува, ненароком зі стежки і не наступити на нього, не зім’яти, не забруднити чорноземом, що поналипав до підошов, його зелене крихітне листячко.

На причілку хати клаптями весняного неба блакитніли півники, попід тином, поспішаючи, щоб випередити конкурентів за місце під сонцем, пішла в ріст кропива. Кілька кущиків її було зрізано, зрізи свіжі. «Бач, старий уже зварив зелений борщ із молодою кропивою», – відзначив я про себе.

Та ось почувся віддалений скрип, що все ближчав і ближчав, і я вже почав розрізняти вищання коліс возика. Звівшись, підійшов до воріт. Так і є: дід Щедрій неквапом тягне за собою маленький візок на двох високих колесах. Привітавшись, я допоміг старому затягти у двір візок і зачинив ворота. Старий посміхаючись рукавом витирав спітнілого лоба.

– Укоськали старого коня круті дороги, – наче виправдовуючись за свою слабкість, мовив Щедрій. – Нічого ж такого й не привіз, а вже геть ухоркався.

У візку лежало старе колесо від гарби із розсохлим обіддям, потрощеними спицями та втулкою.

– За колгоспною майстернею розбиті вози бур’янами заростають, – розказував дід. – Не так вози, як те, що від них зосталося. То задок, то передок, дишло чи колеса… Нікому вже не потрібні вози, бо немає в колгоспі коней – все трактори та машини. То я й забрав це колесо. Для воза воно вже не годиться, однак…