Зірка Мензатюк - Казки

© З. З. Мензатюк, 2020

© Г. В. Калмикова, ілюстрації, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

На високій полонині у горах Карпатах росла маленька арніка. Навколо стояли тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце.

– Яке воно миле й усміхнене! – говорила вона. – Я б хотіла бути схожою бодай на найменший його промінець!

– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате рясно.

– Або як я: пахну, наче мед, – похвалився медівник.

– Ні, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квітку-зірочку.

Сонце слухало їх із висоти й голубило кожну зеленинку.

Одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.

– Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смієшся? – гукала до сонця.

– Бо мені сумно, – відповіло сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині в смерековій хатині сидить дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити.

Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить мала дівчинка, витирає сльози.

– Скажи мені, сонечко, чого вона плаче?

– Бо в неї мама захворіла та й не одужає, поки не нап’ється живої води, – відповіло сонце і прикрилося ще темнішими хмарами.

Засмутилась арніка, похилила листочки додолу. А далі й каже:

– Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.

– Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.

– Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.

– Зачекай трішки! – гукнув нечуй-вітер. – Я для свого насіння витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю.

– Зажди до осені, – обізвався реп’ях. – Восени часом трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.

Та арніка лиш голівкою похитала:

– Ні, не чекатиму.

Вийшла на широке роздоріжжя: котрим шляхом податися?

– Повій, вітре, Карпатами, – попросила вона. – Політай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?

Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:

– У селі, що справа, нову церкву ставлять; у селі, що зліва, калачі печуть – дівці Аничці на весілля. Більше нічого я не побачив.

Дивиться арніка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лісовий шум гуляє.

– Може, ти, лісовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.

Покотився лісовий шум верховинами й назад повернувся:

– У бору білі гриби виросли, на галявах суниці достигли, а в гнізді у горлиці вилупилися пташенята. Більше я нічого не вивідав.

Озирнулася арніка: в кого про живу воду спитати? Ніде нікого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.

– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.

– Так, це я, – заклекотів з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще дальше бачу.

Спустився донизу, сів на сивому камені.

– За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело. Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?

Уклонилась арніка славному орлові беркутові:

– Мушу дістатися, бо дуже треба.

Та й пішла собі. Де трава висока – вітер їй стежку прогорне. Де потічок глибокий – верба гілки, наче кладку, простеле.

– Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – питає арніка.

– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далі через бір, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги.

– Добре, буду стерегтися.

А блуд здалеку арніку помітив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.

Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння. Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Арніці в голові закрутилося і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялиці щось собі мурмочуть, а внизу, на опалій глиці, зеленаві поганки посідали відьомськими колами, позбиралися на відьомську раду.

– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут спочинеш, задрімаєш, повік не прокинешся…

– Не хочу я спати! – стріпнула листям арніка.

– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!