Зірка Мензатюк - Казки

– Гартуйся, конику, бо чекає тебе далека дорога!

Коник загартувався, на полиці просушився та й ударив білим копитом:

– Уже я готовий!

Вівчар убрав на нього сіделечко, приладнав бербениці:

– Біжи, коню, до Анички! Розваж її, хай не тужить.

То коник і побіг полониною. Біжить, а назустріч заєць:

– Конику, я тебе з’їм.

– Не їж мене, зайчику-побігайчику! Бачиш, який я білий? Я з сирого тіста, ще не спечений. Якщо з’їси мене, розболиться живіт!

– І не треба! – махнув лапкою заєць. – Трава запашна, росяна, я собі попасу.

Біжить коник смерековим лісом. Ліс темний, густий. Вискочив з гущавини вовк-сіроманець та й теж до коника:

– Я тебе з’їм!

– Не їж мене, вовчику-братику! Бо я з білого каменю, вкусиш мене – гострі зуби поламаєш!

Злякався вовк – як же йому без зубів? Підняв морду до неба, завив з досади: у-у-у! А коник помчав далі.

Біжить зеленими зворами, дрімучими хащами, тільки за ним шелестить. Добіг до потоку, а над потоком – руда лисичка, срібну рибу форель ловить. Побачила коника:

– Конику, я тебе з’їм!

– Не їж мене, лисичко-сестричко! Я з гір, з верхів, зі снігу зліплений, з того, що не розтає і влітку. Сніг не можна їсти, бо горло простудиш!

– Усе ж я лизну, покуштую.

Метнувся коник навтьоки! Річку перескочив і помчав щодуху, лиш біла грива мерехтить. А лисичка – за ним навздогін. Коник тікає – не втече, лисичка біжить – не дожене. Але в коника тануть сили, утомився він, біжучи з полонини. Вискочив на узлісся, а на узліссі – хата. І хто ж у вікні? Аничка надвір виглядає! Побачила білого коника, вибігла з хати. Лисиця від неї мерщій сховалася в кущах, тільки рудий хвіст майнув.

– Що ти за диво, біле-білесеньке? – здивувалася Аничка.

– Я коник з овечого сиру, мене тато зліпив для тебе. Візьми з’їж мене, бо я смачний!

Зраділа Аничка: це ж тато про неї дбає, бо дуже її любить!

– Який ти, конику, гарний та білий! Може, ти не з сиру, а з сонячного проміння, тому що аж світишся! Я з’їм діжки-бербениці, а тобою буду гратися.

І Аничка дзвінко засміялася. Бо хіба осені довго чекати? Не зогледишся, як і настане. Хіба далеко до Чорногори? Коникові в три скоки. Як же ж добре, що є на світі білі коники з сиру!

Весна стояла в теплі та в сонці, мов у повені.

– Ми теж – наче сонечка! – похвалилися кульбабки. – Бо ми жовті й променисті.

– Подумаєш! – обізвалися з клумби тюльпани. – Наші квітки гарніші. Ми – як червоні чаші! І в кожній бджола або джміль.

– Ми глянули на світ і здивувалися, що в ньому стільки весни, – мовили низенькі братки. – Тому ми – як здивовані очі.

– Я цвіту білими перлами, – забриніла на це конвалія.

– А я – блакитними вітрячками, – залепетав барвінок.

– А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.

– А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! – зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.

– А я, – сказав на це дощик, – зацвіту парасольками!

Закрапав – і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках.

Вийшла веселка в небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.

Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.

Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.

– Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!

Дощик ліниво глянув додолу.

– Не піду. Ще подрімаю.

Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько до тополі:

– Чуєш, дощику! Миросині чорнобривці сохнуть. Поможи, полий!

А дощеві на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Але неохота…

Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут ластівка сіла біля вікна.

– Ой, натомилася, – каже. – Ліплю гніздо, а всюди сухо. Мушу аж від річки мокру землю носити.