Зірка Мензатюк - Казки

Злякалась арніка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лісовий шум казав, що в бору білі гриби виросли. Значить, десь має бути добрий гриб-боровик. Стала арніка серед ялиць, проказала чарівну примовку:

– Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорі, чи в долині, чи на буковині?

– Та ось де я! – обізвався боровик. Виліз із-під глиці, обтрусив бриля від голок: – Чого тобі?

– Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…

– Знаю, чиї це витівки, – сказав боровик. – Ану обернись!

Не встигла арніка повернутися, як блуд скочив їй з плечей і сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:

– От же стежка! Звідти я прийшла… А туди, під гору, простувала!

– Так і є, туди до Говерли, – мовив боровик. – На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд знову не заморочив. Вона виведе з бору. Тільки дивись, не обірви.

Йде арніка та й іде. Зайшла між круті скелі, між дике каміння.

– Чи сюди до Говерли?

– Сюди, – відповіли хмари, що спочивали на верхах. – Але шануйся: тут ходить лихий дід з торбою, той, що неслухняних дітей забирає. Тебе, малу, побачить, теж у торбу вкине.

– Ой лихо… Та мушу йти. Буду за камінням ховатися.

Пішла арніка далі. Дороги нема, каміння босі ноги коле. Раптом хтось хап її! То лихий дід вертався з порожньою торбою, бо неслухняних дітей не знайшлося. Схопив арніку, вкинув у торбу:

– А не ходи сама лісами! А не лазь дикими скелями!

– Рятуйте, люди добрі! – заплакала арніка.

– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотів лихий дід. – Бо ніхто тебе не почує.

А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.

– Пустіть, діду, арніку. Я замість неї вам у торбу калач покладу.

Калач свіжий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував. То й випустив арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці та й помандрувала далі.

Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.

Побачила баба арніку:

– Звідки ти, дитинко?

– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.

– То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.

Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:

– Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?

А в арніки ні горнятка, ні відеречка!

– Хіба що сама води нап’юся…

Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:

– Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.

Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.

Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:

– Мабуть, наша арніка живу воду принесла!

Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.

– Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!

Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.

Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.

А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!

– Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.

– А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?

– Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.

– Та бачу! – засміялася Марійка, бо місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.

– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!