Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню

– Який ексцентральний фенометр! – здивувався Бампо.

– Це справді так, – погодився Лікар. – Я мушу це записати! – І тут же вигулькнув його вічний записник.

Дельфіни, підстрибуючи, понеслися в напрямку айсбергів. І невдовзі ми побачили, як море здіймається й піниться – це мчала до нас на повній швидкості зграя китів.

Це були справді гігантські істоти, і їх було добрячих дві сотні.

– Ось вони й тут, – відрапортували дельфіни, вистромивши голови з води.

– Чудово! – відгукнувся Лікар. – А тепер поясніть їм, будь ласка, що йдеться про надзвичайно серйозну справу для всіх живих створінь на цьому шматку землі. І спитайте їх, чи не будуть вони такі добрі, щоб попливти до дальнього краю острова, надавити на нього своїми носами й відштовхати його назад до узбережжя Південної Бразилії?

Дельфінам, судячи з усього, повністю вдалося переконати китів зробити так, як просить Лікар, бо дуже скоро ми побачили, як вони, здіймаючи буруни, подалися до південного краю острова.

Тоді ми полягали на березі й стали чекати.

Приблизно через годину Лікар устав і кинув у воду паличку. Деякий час вона лишалася непорушною. Але потім почала потроху рухатися вздовж берега.

– О, – сказав Лікар, – бачите? Острів нарешті поплив на північ. Слава тобі господи!

Паличка віддалялася дедалі швидше й швидше, а айсберги на обрії ставали все меншими й нечіткими.

Лікар дістав годинника, кинув у воду ще кілька паличок і швидко провів обчислення.

– Ну от! Чотирнадцять із половиною вузлів на годину, – пробурмотів він. – Дуже непогана швидкість. Нам знадобиться днів п’ять, щоб повернутися знову до берегів Бразилії. Це те що треба! У мене гора з плечей звалилася. Мені здається, що вже стало трохи тепліше. Ходімо, пора щось перекусити.

На зворотному шляху до селища Лікар обговорював питання природознавства з Довгою Стрілою. Але їхня надзвичайно цікава бесіда, головним чином про рослини, заледве почалася, як до нас щодуху примчав посильний індіанець зі звісткою.

Довга Стріла з похмурим виглядом вислухав його задихане белькотіння, а потім повернувся до Лікаря і сказав орлиною мовою:

– Велика Біла Людино, лихо спіткало попсіпетелів. Наші південні сусіди, розбійники баґ-джаґдераґи, які так довго не зводили своїх завидющих очей з наших запасів зерна, ступили на стежку війни й тепер насуваються, щоб напасти на нас.

– Це справді кепська новина, – промовив Лікар. – Але не робімо необдуманих висновків. Можливо, вони просто у відчаї, що лишилися без їжі, бо їхні власні посіви кукурудзи мороз побив іще до жнив. Адже вони там у себе на півдні іще ближче до холодів, аніж ви.

– Не треба шукати виправдання ні для одного чоловіка з племені баґ-джаґдераґів, – заперечив Довга Стріла, похитавши головою. – Це народ лежнів і нероб. Вони тільки те й роблять, що дивляться, де б роздобути кукурудзи, не займаючись хліборобством. Якби не їхня значна чисельна перевага й сподівання перемогти сусідів виключно за рахунок своєї кількості, вони б ніколи не наважилися на відкриту війну проти попсіпетелів.

Коли ми прибігли в селище, там уже все кипіло. Скрізь можна було побачити чоловіків, які приводили до ладу свої луки, заточували списи, гострили бойові сокири й виготовляли стріли сотнями. Жінки зводили високий частокіл із бамбукових жердин навколо селища. Розвідники й посильні постійно прибували й відбували, доставляючи відомості про пересування ворога. А високо на деревах та на горах навкруг поселення ми могли бачити спостерігачів, які слідкували за горами на півдні.

Довга Стріла привів іншого індіанця, коротуна, але з неймовірно широкими плечима, й представив його Лікареві як Великі Зуби, головного воїна попсіпетелів.

Лікар викликався піти й зустрітися з ворогом, щоб спробувати обсудити всі проблеми по-мирному, замість того, щоб воювати; бо війна, сказав він, це в найкращому випадку дурна й даремна справа. Але обидва індіанці похитали головами. Цей план безнадійний, запевнили вони. Під час останньої війни, коли ми послали гонця для мирних переговорів, вороги просто рубонули його сокирою.

Поки Лікар питав Великі Зуби, як він збирається захищати селище від нападу, спостерігачі загукали на сполох.

– Вони йдуть! Тисячні зграї баґ-джаґдераґів стікають униз по горах!

– Ну що ж, – промовив Лікар, – це теж входить у наші обов’язки, мені здається. Я не вірю у війну, але якщо на селище напали, ми повинні допомогти його оборонити.