Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню

Що ж до мене, то, знаючи, як багато ця зустріч для нього значить, я був увесь на голках і шпильках від нетерплячки й цікавості, аж доки та величезна каменюка нарешті загриміла вниз і ми змогли поглянути, що ж ховається за нею.

Нам відкрився похмурий чорний вхід до тунелю висотою в повних двадцять футів. У центрі отвору стояв величезний червоношкірий індіанець, він був сім футів на зріст, гарний, мускулистий, стрункий і оголений, якщо не вважати вишитий бісером шмат полотна, обмотаний навколо талії, та орлине перо у волоссі. Однією рукою він прикривав обличчя, щоб захистити очі від сліпучого сонця, якого він не бачив багато днів.

– Це він! – я почув, як Лікар шепоче поряд зі мною. – Я пізнаю його за великим зростом і шрамом на підборідді.

І він повільно рушив уперед, через повалену кам’яну плиту, простягнувши руку червоношкірому чоловікові.

Нарешті індіанець прибрав долоню з очей. І я побачив, що в них був цей незвичайний проникливий вогник, як в очах орла, але добріший і м’якший. Він повільно підняв свою правицю, а решта його тіла залишилася застиглою й непорушною, як статуя, і взяв руку Лікаря в свою. Це був величний момент. Полінезія кивнула мені з виглядом задоволення й посвяченості. І я почув, як розчулено зашморгав Бампо.

Потім Лікар спробував заговорити з Довгою Стрілою. Але індіанець не знав англійської, а Лікар – індіанської. Тоді, на моє здивування, я почув, що Лікар випробовує різні тваринні мови.

– Вітаю тебе! – сказав він по-собачому. – Радий тебе бачити – кінськими жестами. – Як довго ви були завалені? – оленячою мовою. Проте індіанець жодного разу не поворухнувся й продовжував стояти, прямий і напружений, не розуміючи ні слова.

Лікар спробував ще кілька тваринних діалектів, однак безрезультатно.

Аж поки він не дійшов нарешті до мови орлів.

– Великий Червоношкірий, – сказав він дикими скриками й коротким клекотом, які використовують великі птахи. – Ніколи в житті я не був такий радий, як сьогодні, коли я знайшов тебе живим.

Раптом скам’яніле лице Довгої Стріли освітилося спалахом розуміння, і відповідь його була теж орлиною мовою:

– Могутня Біла Людино, я завдячую тобі своїм життям. До кінця моїх днів я є твоїм слугою.

Потім Довга Стріла розповів нам, що це була єдина мова птахів чи звірів, яку він спромігся вивчити. Але й нею він уже дуже довго не послуговувався, оскільки орли ніколи не прилітають на цей острів.

Тоді Лікар дав знак Бампо, який приніс горіхи й воду. Проте Довга Стріла не став ні їсти, ні пити. Узявши продукти з вдячним кивком голови, він повернувся й відніс їх у темряву печери. Ми пішли слідом за ним.

Усередині ми знайшли ще дев’ятьох індіанців, чоловіків, жінок і хлопчиків, які лежали на кам’яній долівці в жахливому стані, худющі й виснажені.

У декого очі були заплющені, наче вони були мертві. Лікар негайно обійшов їх і послухав їм серце. Усі вони були живими, але одна жінка була настільки слабка, що не могла підвестися на ноги.

За наказом Лікаря Чі-Чі та Полінезія кинулися в джунглі шукати ще фруктів та води.

Поки Довга Стріла ділив ту їжу, що в нас була, поміж своїх виснажених голодом друзів, ми раптом почули шум, який долинав ззовні. Обернувшись, ми побачили на вході скупчену зграю індіанців, які так негостинно зустріли нас на березі.

Спочатку вони з цікавістю вдивлялися в темряву печери. Але як тільки розгледіли Довгу Стрілу та інших індіанців, що були з нами, то кинулися всередину. Вони сміялися, плескали долонями з радощів і щось торохкотіли по-своєму з шаленою швидкістю.

Довга Стріла пояснив Лікареві, що дев’ятеро індіанців, яких ми знайшли із ним у печері, це були дві сім’ї, які супроводжували його в горах і допомагали збирати лікарські трави. І поки вони шукали спеціальний вид моху, що сприяє травленню і росте тільки всередині сирих печер, велика кам’яна плита сковзнула вниз і перекрила їм вихід. Наступні два тижні вони жили на цілющому мохові і тій свіжій воді, яка крапала з вологих стін печери. Решта індіанців на острові втратили надію знайти їх й оплакували їх як мертвих, а тепер вони були страшенно здивовані й щасливі побачити, що їхні родичі живі.

Коли Довга Стріла повернувся до новоприбулих і сказав їм їхньою мовою, що це білий чоловік відшукав і визволив їхніх рідних, вони всі зібралися навколо Джона Дуліттла, говорячи всі водночас і б’ючи себе кулаками в груди.

Довга Стріла пояснив, що вони просять пробачення і намагаються розповісти Лікареві, як вони шкодують, що виглядали такими недружелюбними на узбережжі. Вони ніколи раніше не бачили білої людини й злякалися Лікаря по-справжньому, особливо коли побачили, як він бесідує з дельфінами. «Ми подумали, що це сам диявол», – сказали індіанці.