Анатолій Шиян - Котигорошко

П'єса казка на три дії, шість картин 　　

Котигорошко Іван — хлопчина років дванадцяти.

Степан — його батько.

Катерина — його мати.

Оленка — його сестра.

Вернидуб —

Вернигора —

Крутивус —

Їм-і-не-наїмся —　його брати.

П'ю-і-не-нап'юся —

Біжу-й-не-набіжуся —

Дядько Максим — коваль.

Змій, він же Капшивий дід.

Водяник-смертоносець — його брат.

1-а Змієва сестра.

2-а　Змієва сестра.

Бабуся.

Зміїв　слуга.

Гінці, сусіди Котигорошка,　сільські діти, вартові, танцюристки,　служки.

Той, що найбільшеїсть.

Той, що найбільшеп'є.　

Зліва ліс, густий, дрімучий. Визирає з нього палац Змія. Праворуч — криниця з журавлем. Ростуть біля неї дивні квіти, незвичайні гриби. Стоять пеньки з густою травою, а в глибині сцени видніється надбережне каміння, і, скільки оком сягнеш, лягло море, широке, зеленувате, неспокійне… З палацу виходять Змієві сестри.

1-а сестра. Я прокинулась сьогодні раненько, та вже нашого брата Змія не застала. Чи з лісу дрімучого його ждати? Чи з-за моря синього виглядати? А може, поплив він на кораблі, щоб зустрітися з Водяником-смертоносцем?

2-а сестра (оглядаючи море). Ні. не бачу я на хвилях корабля. Тільки чайки літають над водою.

1-а сестра припадає вухом до каменя.

Що чуєш, сестро?

1-а сестра. Чую, чую: стугонить земля.

2-а сестра. Послухай, чи летить він, чи на коні скаче — на тім коні, що жар їсть, полум'я п'є, на двадцять верст під ним земля гуде, і листя з дерев осипається.

1-а сестра. Не летить наш брат і на коні не скаче… А цить же, цить…

2-а сестра. Що чуєш знову?

1-а сестра. Чую, чую: стугонить земля, наче її на частки ножами розрізають.

2-а сестра. Ой сестро, глянь! Що ж то він тягне на собі?

З'являється Змій, упряжений в шість плугів.

Змій. Ху! Втомився. Нелегке діло землю орати. (Скидає з себе упряж).

1-а сестра. Брате Змію, та нащо ж тобі орати? А чи в тебе нема чого їсти?

2-а сестра. А чи в тебе нема чого пити?

Змій. Є в мене що їсти, є в мене що пити, і маю я в чому походити. Та обіцяв сьогодні прибути до мене в гості наш брат Водяник-смертоносець. Це я для нього подарунок готую, теплою кров'ю його почастую.

1-а сестра. З кого ж ти кров тую візьмеш?

2-а сестра. Хіба мало в нас невільників?

Змій. Наточите крові з дівчинки Оленки.

1-а сестра. А хто ж вона? А чия ж вона?

2-а сестра. Може, її сюди заманити?

Змій. Не треба заманювати. Мусить сама прийти.

1-а сестра. Як же вона прийде?

2-а сестра. Як сюди потрапить?

Змій. По моєму сліду, що я проклав оцими плугами.

1-а сестра. Не розумію тебе, брате.

2-а сестра. Не розумію і я тебе, брате.

Змій. Слухайте ж. Багато я сіл облітав, багато я люду всякого видав, та ще ніде не зустрічалась мені така дівчинка, як Оленка. Очі в неї, мов зірки, світяться, щоки в неї рум'яні, мов ті яблука.

1-а сестра. І ти вирішив її вкрасти?

Змій. Ні, сама мусить сюди прийти.

1-а сестра. Як же вона прийде? Не розумію тебе, брате.

Змій. Непомітно я підкрався до її подвір'я, заховався в саду та й дивлюсь. Вийшли з хати її брати. Вийшла Оленка з матір'ю та батьком. Чую, брати кажуть: “Ми поїдемо в поле, а ти, Оленко, винесеш нам сніданок”. Вона й питає в них: “А де ж ви будете? Я не знаю, як до вас іти”.— “А ми, — каже брат, — протягнемо скибу від двору аж до тієї ниви, де будемо землю орати, то тією борозною і йди”. А я взяв тую скибу назад перекинув, а свою протягнув та й заворожив. Хто тільки ступить на неї ногою, буряний вітер одразу його прижене сюди.

1-а сестра. Хитро придумав, брате.

2-а сестра. Вона може скоро тут бути?

Змій. Пильнуйте її, а я скоро повернуся.

2-а сестра. А куди ж ти знову?

Змій. Гляну — перевірю, як мої невільники працюють. Чи все зробили, що я їм загадав.

2-а сестра. А може, поснідаєш? Є для тебе і печене, і варене.

Змій. Виголодніюсь дужче, то більше з'їм. (Свистить).

Чути іржання й тупіт копит.

Бач, жде мене кінь. (Вийшов).

1-а сестра. Як він посвист братів знає!

Чути дедалі стихаючий цокіт підків.

а сестра. Помчав, мов вихор. А глянь-но, глянь. Якась дівчинка сюди наближається.

1-а сестра. Може, це і е Оленка? Сховаймося!

Ховаються.

Входить Оленка. В руках у неї вузлик з сніданком. Вона оглядається назад.

Оленка. Що б це воно значило? Тільки стала я на борозну, як знявся раптом вітер, та такий же сильний, такий дужий, що ні звернути кудись, ані зупинитися. Підхопив мене, мов ту билиночку, і приніс аж сюди. (Озирається). Де ж те поле? І зовсім ніякого поля тут немає. (Дивиться на палац). Розпитаюся в добрих людей. Може, вони мені дорогу вкажуть.