Анатолій Птіцин - Не гальмуй!

— Да-а, — проказав Шиворіт-Навиворіт, оглядаючи злоп’ячий натовп. — Таку сімейку переселити трудно. А терикон далеко… Майже так само далеко, як і Янтарне полечко. Злопи! — радісно загорлав Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. — Ви, злопи, янтар жерете?

Злопи були істотами, багатими на чутки.

— Ми не жеремо, — чесно зізнався один старий злоп. — Ніхто не пригощав.

— А розповіді чували. Навіть дуже їстівна річ. А що?

— Та знаю я одну місцинку, — сказав раптом Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. Думка щодо Янтарного полечка припала до смаку Шивороту-Навивороту. Янтарне полечко було наймилішою місцинкою з усіх досі бачених ним. Там було чистенько й охайненько. Там було багато янтарю. Але янтарна варта — духи Янтарного полечка — викинули Шиворота-Навиворота з Янтарного поля. Щоб духу його там не було. Зараз Шиворіт-Навиворіт про це згадав…

«Ах! Яка то була приємна місцинка!» — подумав Шиворіт-Навиворіт.

— Ах! Яка то славна місцинка! — сказав він злопам. — Чиста. Акуратна. Наминайте собі янтар та радійте.

— Нам чистота ні до чого, — насупилися злопи.

— Позагиджуєте, — заспокоїв їх Шиворіт-Навиворіт, — скрізь можна насмітити. Хіба вам довго?

— Янтарне полечко… — замислилися злопи.

— А сусіда погодиться? — уточнив усе-таки якийсь сивий злоп.

— Та куди він подінеться, — здивувався Шиворіт-Навиворіт.

Злопи пропустили повз вуха ідею Шиворота-Навиворота. Вони нарікали на сусіду-гнома — який він упертий. Як він із південного пеньочка йти не бажає і як вони, злопи, шершня закодували, щоб гнома випхати. Це Шиворота-Навиворота наче здохлого їжака неабияк зацікавило. Аякже! Завжди згодиться знання про те, хто кого як дістає. Злопи теревенили, а він по лобі себе раптом як лясне:

— Хлопці! А чи не той це гном, котрого звуть Гролик?

— Він! — заверещали злопи. — Він!

— А знаєте, що я вам скажу? — несподівано підняв лапки Шиворіт-Навиворіт. — Якщо це той гном Гролик, про якого я чув, то він дуже меткий дорожній гном.

— То й що? — погодилися злопи. — Дуже меткий. Так воно і є. Але що з того?

— Один із найкмітливіших дорожніх гномів у світі. Найкращий із усіх, кого я знаю, — правив своєї Шиворіт-навиворіт.

Він навіть підвівся (хоча йому пропонували присісти, навіть стільця підставили) та узявся стоячи розхвалювати гнома Гролика. А злопи навпаки — гнома Гролика не любили.

— Та замовкніть ви! — нагримав на злопів Шиворіт-Навиворіт. — Ото просторіки! Ви слухайте, про що я вам кажу. Я вам про Янтарне полечко розказую — хтось пам’ятає? Вам не виганяти Гролика слід, вам його слід полюбити.

При слові «полюбити» злопи затремтіли. Вони згадали, що жабки їх любили.

— А навіщо? — поцікавилося злопеня, котре забилося в щілину на макітрі найздоровішого злопа.

— Як це «навіщо»? — навіть присів Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак.

Власне, йому ввічливо пропонували сісти — тоді, коли він розповідав про чарівні, повні поживного сміття місця. Але поки Шиворіт-Навиворіт розмірковував, розповідав і руками махав, злопи запропонованого табурета прибрали через ощадливість: щоб сидіння дарма не псувалося на відкритому повітрі. Вони в якійсь газеті прочитали, що коли сидіння стільчика задом не прикривати, а тримати на відкритому повітрі, то воно псується. А Шиворіт-Навиворіт такого навіть від злопів не сподівався — що вони з-під нього табурета запропонованого приберуть, тому не дивлячись присів, вважаючи, що сідає на табурет.

А насправді — на порожнє місце. І бебехнувся. І схилом покотився.

Дуже приємне видовище, еге ж — здохлий їжак, що котиться схилом.

Злопи засперечалися: до якого місця він докотиться?

Проте Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак нікуди не докотився. Він миттю підвівся там, де впав. Злопи нажахано сахнулися — думали, він квакати почне або карати від щирого серця. Однак Ніби-Здох-їжак був ніби не мстивий. Він замість помсти завершив свою думку:

— Вам чому треба гнома Гролика любити? Тому, дурнуваті ви злопи, що саме гном Гролик може вас усіх до добробути привести — на Янтарне полечко доправити. Місця там на кожного буде стільки, скільки ви тут на всіх маєте.

Злопи розічхалися від хвилювання. Від дороги могло здатися, що над пеньочками зависла хмарка комашні. Та це була не комашня. Це злопи чхали. Як малорухомі істоти, злопи боролися за кожен сантиметр землі, на котрій жили. Тож думка про те, що можна ось так, запросто, взяти й переселитися всім сімейством кудись далеко, що хтось здатен переправити їх із одного місця на інше, досі не спадала їм. Але вже коли спала, то відразу глибоко в їхніх розтрісканих головах засіла. Злопи не могли отямитися. Довго кумекали. А потім гірко заголосили. Заголосили вражено. Немстивий Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак почав докладно змальовувати звиклим тіснитися, товктися в черзі до туалету та до триярусних ліжок злопам, які там чисті, не загиджені простори Янтарного поля…