Ульф Старк - Різдво у лісі

— То був сніговий кролик, — пхинькає вона. — Кролик для гнома.

— А тепер він розтав. І вода попсувала капелюх, — каже тато зажуреним голосом.

Він так і стоїть з капелюхом у руці. З капелюха досі капає вода.

Ніна виходить надвір, бо хоче побути сама.

Ну ось — дерево до Різдва готове.

Омелюхи навішали на нього грона примерзлих ягід горобини.

Ворони принесли червоних диких яблучок.

Сорока притягнула на ялинку все, що тільки могла знайти у своїх мандрах: клаптики фольги від шоколадок, скляні скельця і пробки від пляшок.

А ще на ялинці було повно пір’їн усіх на світі барв, що їх птахи повисмикували зі свого оперення.

О, яка вона красива!

І як приємно буде танцювати навколо неї і співати пісень!

Але цього не можна робити, поки не прийде гном.

— Щось він і не думає поспішати, — каже дядько Кіна.

— Еге ж, хоч і їжа вже приготована, — додає тітка Інка.

— Хіба ще не можна їсти? — питають польові миші.

— їстимемо і думатимемо про нього, — додає борсук.

Але тітка Інка не поступається. І мама також.

— Ні, можна тільки їсти кисле яблуко й чекати, — каже вона й надкушує одне з тих кислих диких яблук, що висять на ялинці.

Та веселіше їй не стає.

— Капосний гном! — скрикує мама і тупає лапою. — А ми ще й наготували подарунків.

— А я почистив свій капелюх, хоч його добряче попсувала вода, — каже тато.

— А мені лишилося придумати гарну кінцівку для пісні, — каже дідусь.

Але кроленята не нудьгують. Вони вигадали нову гру. Забігають в нору й кричать:

— Гном іде! Гном іде!

А тоді сміються так, що мало не лягають, коли тато біжить по свій капелюх, а дідусь починає співати:

Коли кроленята уп’яте забігають в нору й кричать «Гном іде! Гном іде!», дідусь бурчить:

— Годі вже! Це не смішно.

І тато не біжить по свій капелюх.

Він похмуро зітхає й каже:

— Здається, я вже не вірю в гнома. Може, його й немає.

— Ну, звісно, є, — заперечує мама. — У нас було стільки клопотів! Кому ж дістануться всі ці подарунки?

— А для кого ми співатимемо мою пісню? — питає дідусь.

— Між іншим, на тій табличці, що ми знайшли, написано: «СКОРО ПРИЙДУ». Отже, скоро.

— Та воно то так, — каже тато. — Але, може, те «скоро» не означає, що він прийде сюди. Може, він піде в Смоланд. Або в Сахару. Або ще кудись.

Тато каже це, хоч сам нічого не знає ні про Смоланд, ні про Сахару. Просто чув ці назви від перелітних птахів.

— Я так не думаю, — каже Кайн, який уже навчився вимовляти літеру «с». — Я думаю, що гном прийде в осссстанню мить!

— Ну, авжеж! — каже мама.

Але тато, здається, не впевнений.

— Побачимо, — каже він.

Потім бере згорток із вимпелом, який наготував для гнома. Той вимпел лежав на почесному місці — біля капелюха на шафі. Тепер же тато запихає його в ящик. І кидає похмурий погляд на свій капелюх.

— Я більше не хочу нічого чути про того гнома, — каже тато-кролик.

Ніна й собі дивиться на капелюх. І на свого засмученого тата. Лишенько! Вона зіпсувала той капелюх, татів улюблений!

Та й снігового кролика, її найкращого і єдиного подарунка для гнома, більше немає.

Вона заходжується стрибати. Буває, це допомагає розважитися.

— Який жах! Чого ти веселишся? — бурчить тато. — Хіба не бачиш, яка в мене біда?

Тоді Ніна йде в комору. Бо їй хочеться спокою. І щоб ніхто їй не дорікав.

Вона сідає серед горіхових кексів, ласощів із брусниці та шишок і діжок з чорничним соком. Їй страшенно себе жаль.

Аж тут до неї підкрадається Кайн.

— Граєш у хованки? — питає він.

— Ні, — відповідає Ніна. — Просто хочу побути на самоті. Усе це через мене!

— Аж ніяк не через тебе, — заперечує він. — З’їж один морквяний кекс, і тобі полегшає. Адже їх тут багато.

І Ніна бере. Спершу один кекс, а потім ще один.

— Ну й смакота, — прицмокує вона.