Ульф Старк - Різдво у лісі

І він летить геть, залопотівши крилами, збентежений, що, може, ляпнув якусь дурницю.

Але польові миші без кінця-краю обіймаються і хихикають:

— Можна вас іще раз обійняти, пане гноме?

У кутку сидить дідусь і творить.

— Сніг, — пише він.

Потім стирає написане й каже: «Гм».

Усюди в лісі готуються до приходу гнома.

Дядько Кіна миє вуха, бо кролики люблять, щоб вони в них були чистюсінькі.

Тітка Інка зі жменьки моху та горобинової гілочки зробила святкову шапочку.

Кроленята вчаться без кінця-краю обійматися.

Мама-кролиця витирає ганчіркою меблі.

А тато-кролик сидить, насунувши на голову свій чорний капелюх, і роздумує про те, як привітатися з гномом.

Він гукає мамі-кролиці:

— Ану послухай! «Нарешті ви до нас прийшли, наш любий гноме». Так можна сказати? Чи краще так: «О, як ми раді вас бачити, пане гноме»?

— Мабуть, добре й так, і так, — відповідає мама-кролиця. — А не можна просто «Добрий день»?

— Та ні, — каже тато. — То надто буденно. Треба якось урочистіше. А що як він прийде ввечері? Тоді аж ніяк не пасуватиме «Добрий день».

Тато-кролик стає перед дзеркалом, знімає з голови капелюх, кланяється й чемно каже:

— Ласкаво просимо, любий гноме.

Потім обертається до своєї дружини й питає:

— Ну як?

— Урочисто. Тобі не треба більше про це думати.

— Гаразд, — мовить тато-кролик. — То я вийду надвір і поставлю вимпел перед входом. Щоб було видно, наскільки ласкаво ми просимо.

І тато йде ставити вимпел.

Мама-кролиця далі витирає меблі й мимрить:

— Ох, як усе незвично…

Ох, як усе незвично.

Мама-кролиця непокоїться, що приготувати.

Чим, власне, частувати гнома? Що ті гноми їдять?

Вона сидить на кухні з білочкою, пані Зайчихою та пані їжачихою, яку вони збудили від зимової сплячки, п’є чай і міркує про страви.

— Добре було б подати равликів, — позіхає їжачиха.

Білочка пропонує:

— Щось із горіхів. Або, може, із шишок.

— Можна всього потроху, — каже мама. — Підходиш — і береш, що хочеш.

— Ага, або підстрибуєш, — каже Ніна.

І вона підстрибує.

Ніна вчиться танцювати танець з підстрибами. І тут вона підстрибує так, що чашка з чаєм пані Зайчихи летить додолу.

— Перестань! Нам потрібні на свято всі чашки й блюдця, — гримає на неї мама. — Якщо тобі не сидиться на місці, то йди надвір. Ти не даєш мені зосередитися!

І Ніна виходить.

Їй жаль чашки. Але ще більше жаль самої себе. Сумно й образливо, що мама розсердилася.

Але коли Ніна виходить з нори надвір, їй на носа щось сідає. Щось таке холодне, від чого вона чхає і сміється. Довкола в повітрі літає безліч білих сніжинок — вони падають на землю, гілля і на неї.

Ніна трусить гілляку.

Потім підставляє лапи, набирає повно снігу й підкидає над головою.

Вона нетямиться від радості.

— Сніг! — кричить Ніна. — Напевно, це сніг!

Вона кружляє в танці, що зветься «Падає-падає-падає сніг», поки аж спотикається.

Тоді просуває голову в нору й кричить:

— Уже зима і слизько. Виходьте надвір ковзатися!

Тим часом на подвір’ї, в собачій будці, далеченько звідси лежить у своєму ліжку Буркотун, дивиться у вікно й слухає, як хропе джміль.

Учора цілий день ішов сніг. Але тепер небо всипане зірками. Одна з них сяє ясніше за решту.