Ульф Старк - Різдво у лісі

Надворі так дме, аж вуха тріпочуть. Ніна і Кайн ловлять листя, яке жене вітер.

— Хто зловить отой найбільший листок, той виграє! — вигукує Ніна.

Вона біжить за найбільшим листком. Обоє підстрибують високо-високо, щоб зловити. Але вітер щоразу його відносить. Так мало-помалу вони відходять від своєї нори. По хвилі Кайн кричить:

— Глянь туди!

Він знайшов поміж моху гномову шапку.

— Мабуть, це якась шапка, — каже Ніна.

Кайн пробує надіти її на голову. Але заважають вуха.

— Візьмемо з собою. У неї можна буде щось класти.

— А що?

— Скажімо, он те, — відповідає Ніна.

Вона також щось знайшла: Буркотунові рукавички, звіяні вітром, зачепилися за кущ ялівцю. Вони висять і мовби манять її до себе. Ніна їх знімає. Але не кладе в шапку.

Вона надягає їх на вуха.

— Дивися! Вуховиці, — сміється вона. — Чудові теплі вуховиці! Гайда додому, покажемо їх дідусеві.

— Ага, щоб йому знов було про що думати, — каже Кайн.

Дорогою додому вони знаходять ще дещо: якусь прямокутну річ із чудернацькими написами. Власне, та річ уже не прямокутна, бо в неї відгризено один куток.

— Цікаво, що це таке? — питає Ніна.

— Може, зима? — вгадує Кайн. — Як-не-як, а вона ж біла.

— Так, — погоджується Ніна. — Але вона радше не біла, а сіра. І не щипає за носа.

— Атож, однак візьмемо її з собою.

І вони бігом несуть додому все, що знайшли.

Дідусь крутить гномову шапку і так і сяк. Підіймає її вгору й випускає додолу Вона лягає на землю маленькою червоною купкою.

— Вона падає вниз, — каже він.

— Так, але що це? — питає Ніна.

Дідусь махає шапкою туди-сюди. Потім загадує їм усім на неї дмухати. Вона ледь-ледь тріпоче.

— Це вимпел, — врешті-решт упевнено каже дідусь. — Червоний вимпел, який прикріпляють до палиці.

— А це що? — питає Кайн, показуючи рукавички.

— Напевно, це торбинки для гороху, — відповідає мама.

— А може, ними витирають пил із капелюха, — у задумі каже тато.

— Ні, це спальні мішки, — заперечує дідусь.

— А що таке спальні мішки? — допитується в дідуся Ніна.

— У них кладуть спати на ніч немовлят, — пояснює дідусь.

— Таких, як мишенята? — допитується Ніна.

— Еге ж, саме таких, — задоволено відповідає дідусь.

— Здається, ти знаєш усе на світі, — озивається тітка Інка.

— Атож, — каже дідусь.

А от таблички він не розуміє.

— Може, це двері, — замислюється він. — І на них написано ім’я господаря. Та краще запитаємо в сови, бо вона вміє читати.

Вони домовляються наступного дня піти до сови.

Сова мешкає в дуплі якогось дерева. Удень вона там спить. Мовляв, тому що вночі весь час читає. Принаймні тоді, як світить місяць.

Кролі несуть табличку до сови. Дорогою до них приєднуються білочка та кілька лісових мишей. А ще дві ворони.

— Агов! Сово, агов! — гукає Ніна.

Спершу вона гукає тихенько. А потім удвох із Кайном вони вже кричать.

А тоді усі гуртом репетують на повен голос:

— СОВО!

Сова визирає з дупла, струшується і розплющує очі: спершу одне око, потім — друге.

— Що сталося? — сердито гримає вона.

— Чого ти не відповідала?

— Я спала, — каже Сова. — А я не розмовляю, коли сплю.

— Ти не голодна? — занепокоєно питає лісова миша.

— Ні, але я стомлена. Чого це ви будите мене посеред білого дня?

— Ми просто мусимо дізнатися, що це таке. І щоб ти прочитала, що тут написано. Якщо ти, звісно, вмієш читати, — каже дідусь.

Вони поклали табличку з написом на землю. Сова всідається на гілку і довго на неї дивиться.