Ульф Старк - Різдво у лісі

Тоді вони танцюють навколо ялинки. А потім заходять в нору і їдять горіхові пироги, пюре з коріння, варені шишки, чорничне печиво і листяні битки, поки не лишається нічого. Врешті надходить черга подарунків.

Гном отримує багато всякої всячини. Та найбільше радіє, коли йому вручають червоний вимпел — його улюблену гномську шапку.

— Красненько дякую, — каже він. — Я без неї, як без рук! І вона якраз на мене. Це моє найкраще Різдво за сто років.

— Наше теж, — каже Ніна. — А можна тебе щось запитати?

— Можна, тільки коротко, щоб мені не довелося довго відповідати.

— А чого святкують Різдво?

— Через те, що на світ з’явилося дитя, — відповідає гном.

— Тоді в нас подвійне свято, — каже тато. — Бо в нас з’явилося двоє дітей!

Потім він дивиться на Ніну та Кайна.

— Щасливого Різдва! — вигукує тато, підкидаючи капелюх до неба.

Тут прокидається джміль і летить за ним угору.

Коли в усіх стала паморочитися голова від танців, щастя та їжі, вони лягають спати, а Буркотун тишком-нишком виходить з нори. Він нагрібає велику гору снігу і гарненько її утрамбовує. У місячному світлі та гора скидається на півмісяць, що дивиться із землі в небо.

Гном приносить відро води і поливає ним снігову гору.

До ранку на тріскучому морозі вона береться кригою. Він прорубує в неї вхід і викидає надвір зайвий сніг так, щоб лишити тільки велетенське крижане склепіння.

Потім Буркотун усюди запалює свічки.

Коли в нього все готове, він іде будити решту.

— Вставайте! — кричить він. — Починається заутреня!

— Заутреня? Що це таке? — питає Ніна.

— Найурочистіша мить, — пояснює Буркотун. — Треба спокійно сидіти в особливій будівлі. Не танцювати. Не їсти. Не обійматися без кінця-краю. Просто сидіти і тішитися, що на світі є діти. Добре було б мовчати. Можна хіба що співати. Покваптеся і візьміть з собою те, на чому будете сидіти.

Усі беруть з собою стільці, ослінчики, подушки з трави та моху і йдуть до гномової крижаної будівлі.

— Ой! — вигукують вони.

А потім:

— Леле!

І знов:

— Дивовижно!

Бо нічого красивішого ніхто з них не бачив.

Крізь склепіння сяють зірки. А свічки сяють долі. Вони сидять усередині і тішаться тим, що на світі є діти.

Співають чорні дрозди. І вільшанки. І гуде джміль. А всі решта сидять тихо. Так вони сидять і радіють доти, доки сходить сонце і все крижане склепіння стає червоне.

Тоді Буркотун підводиться й скрадається до виходу.

— Ти повернешся наступного року? — питає Ніна.

— Можливо, — відповідає гном. А потім додає: — А може, й ні.

Бо тієї миті він згадує про те, що він не хто-небудь, а Буркотун.