Ульф Старк - Різдво у лісі

— Бісова зірка! — бурчить Буркотун. — Світить так, що не дає спати!

Згодом він засинає.

Йому сниться, ніби та зірка падає з неба. Ніби вона летить поволі-поволі, але видно, що в бік подвір’я і собачої будки.

Вона кружляє над флагштоком, пропливає повз яблуневе біле гілля і наближається до вікна.

Але то вже більше не зірка.

То якась жінка в білій сукні. У неї за плечима крила, а у волоссі — корона зі свічок, які горять так, що засліплює очі.

На якусь мить вона зникає.

Потім заходить у двері з якоюсь тацею в руках.

— Не бійся, — каже вона.

— Я не боюся, я злюся, — відповідає Буркотун. — Хіба ти не бачиш, що я сплю?

— У мене для тебе кава, булочки і перцеве печиво, — каже далі жінка. — А ще я принесла тобі радісну новину.

— Що за новину? — недовірливо перепитує Буркотун.

— У тебе будуть діти!

— Що це ти верзеш? У мене будуть діти?

— Так, двоє.

— Я не хочу. Я хочу жити сам! Чуєш?

— Чую, — відповідає жінка. — Говори, що хочеш. Але нічого не зміниться. Їж перцеве печиво і станеш добрий. Щасливого Різдва!

— Я не хочу бути добрим. І не хочу ніякого Різдва! Нізащо в світі! — репетує Буркотун.

Але жінка вже зникає.

«Який дурний сон!» — думає Буркотун, коли прокидається наступного ранку і згадує жінку з крилами і те, що вона казала.

Однак на ослінчику біля ліжка стоїть чашка кави, блюдечко з булочками і перцевим печивом.

Він випиває каву, хоч вона й холодна. І з’їдає булочки та перцеве печиво. Потім ховає блюдечко під ліжко.

— Це був просто сон, — каже він. — Більше його нема.

І невдовзі виходить надвір.

На дахах блищить сніг. Надворі так холодно, що з рота йде пара.

У Буркотуна мерзнуть вуха.

— А в мене навіть немає шапки, — пхинькає він. — Треба знайти собі щось на голову. А то відморожу вуха.

Він забігає котячим віконцем у великий будинок.

У шафі Буркотун знаходить вовняну шкарпетку, яку там забули: сіру, з червоними краями. І надягає її на голову.

Повернувшись до себе, він будить джмеля. Довелося його довгенько торсати, поки той прокинувся. Буркотун подає йому блюдце, де ще лишилися крихти і кілька крупинок цукру, якими були посипані булочки.

— Ммм, — бурмоче джміль. — їжа богів!

— Не мели дурниць! Я не хочу нічого чути про богів! І про дітей! І про Різдво! Ти помітив, який у мене смішний вигляд? Через цю шкарпетку на голові!

— Атож, — гуде джміль.

— До речі, я не вірю в ангелів! Хочеш чаю? Можемо випити по чашечці. Однак ти прокинувся, тож спокою мені не буде.

Проте, коли вода на чай закипіла, джміль знов уже спав.

А у великому лісі кипить робота, бо все має бути готове до того часу, як прийде гном.

— Аби тільки до його приходу встигли загуснути цукерки, — каже тітка Інка, наливаючи у формочки ялинову живицю.

— Аби ж, аби ж, — згоджується засапана мама.

Вона не присяде ні на мить.

Дядько Кіна попросив своїх приятельок польових мишок та пана Борсука допомогти прорити ширшу нору. Тож вони риють велику залу, щоб там помістилися всі гості. Усюди повно землі й коріння — просто жах!

А ще вони весь час хочуть їсти.

До того ж вони так пищать, що заважають дідусеві придумувати різдвяну пісню. Він написав усього два рядки:

Він дуже задоволений отим «О» на початку.

— Ви не можете трохи тихіше? — просить він. — Я творю!

— А ми протираємо зади, — хихочуть кроленята.