Ульф Старк - Різдво у лісі

Вони йдуть до собачої будки. Адже Буркотун мешкає тепер там. За розміром це житло якраз годиться для хатнього гнома. Він усе там гарно облаштував: є стіл, стільці, двері та вікно. І плита з іграшкового будиночка, що належав дівчинці.

Буркотун виймає джмеля, гасить ліхтар і запалює адвентську свічку.

— Мені вже можна спати? — гуде джміль.

— Ні. Зараз я читатиму, — пирхає Буркотун. — А ти собі слухай і мотай на вус.

Буркотун дістає свою улюблену книжку. Єдину, що в нього є. Називається вона «Хвала самоті». Потім він починає читати:

— Чи є що краще за хвилину тиші… — та й замовкає, прислухаючись до ледь чутного гудіння.

Джміль спить, аж хропе. Йому сниться літо.

— От халепа, — бурчить Буркотун. — У своїй хаті ніколи нема спокою!

Але й наступного дня не стає спокійніше.

Здіймається вітер. Він виє, як велетенський орган. І свистить у шпаринах будки. А ще так трусить дерева, що по її даху тарабанять шишки та жолуді.

— Ні на мить немає спокою! — скаржиться Буркотун сплячому джмелеві.

Він його торсає, але той не прокидається. Аж тут Буркотун згадує про свої сірі рукавички, що сушаться надворі.

«А що як їх звіє вітром?» — думає він.

Тільки-но Буркотун підбігає до мотузки, де вони сохнуть, як вітер зриває рукавички і несе їх далі — ген-ген понад хлівом та дровітнею.

Рукавички невесело махають Буркотунові.

— Поверніться! — кричить він.

Але вони не повертаються. Тоді Буркотун стає обличчям проти вітру й погрожує йому кулаком.

— Хто так робить?! — репетує він. — І тобі не соромно!

А вітер зриває у нього з голови шапку ще й несе її геть —　у той самий бік, що й рукавички.

Буркотун біжить за ними навздогін аж до хвіртки.

— Плювати мені на шапку! — кричить він. — Я більше не буду гномом!

І він гамселить носаком по хвіртці.

Ще й так гамселить, що табличка, яку почепили на ній люди перед своїм виїздом звідси, відривається і теж летить за вітром.

На табличці було написано: «ПРОДАЮ ДІМ. СКОРО ПРИЙДУ ГОСПОДАР». Але якась білочка відгризла куток, тож тепер там лишилося тільки: «СКОРО ПРИЙДУ. Г…»

«Краще піду додому, — думає Буркотун. — Зайду всередину, замкну двері й нікому не відчинятиму. А якщо джміль щось запитає, нічого не відповідатиму. Я не святкуватиму Різдва. Битиму байдики. Нічим не перейматимуся. Тільки сидітиму на своєму ліжку і насолоджуватимуся тишею».

Буркотун кладе біля джмелевої голови грудочку цукру.

Далеченько звідси під одним величезним дубом є кроляча нора. Там вирує життя.

Мама-кролиця варить капустяний сік. Тітка Інка витирає зимові яблука, загортає їх у кленове листя і складає в кутку нори. Дядько Кіна робить зарядку. Тато-кролик чистить свій чорний капелюх. А дідусь-кролик думає. Він любить думати. Скажімо, тепер він думає, чому все, що звалюється згори, падає вниз.

А що роблять діти? О, вони галасують і кричать.

Кроленята бавляться в гру «Не торкайся підлоги». А ще перестрибують меблі, зроблені з коріння і стовбурів дерев.

І тут мама-кролиця, що мріє бодай трохи відпочити від галасу, каже:

— Може б ви пішли надвір погратися. Скоро ж зима.

— Що таке зима? — питає Ніна.

Ніхто з кроленят не знає, що таке зима. Бо вони ще ніколи не бачили зими.

— Це коли морозець щипає за носа і все навколо біле, як головка цвітної капусти, — каже дідусь. — І називається те біле — сніг.

— Тоді я піду надвір і чекатиму снігу, — каже Ніна.

— Іди, — каже дядько Кіна.

— Я з тобою, — каже Кайн.

— Тільки глядіть, щоб вас не звіяло вітром, — застерігає мама. — Бо сьогодні страшенно вітряно.

Ніна та Кайн виходять надвір. А решта кроленят залишаються в норі і далі тренуються стрибати.