Ульф Старк - Різдво у лісі

А от тато-кролик сидить і дивиться на свій капелюх. Він почистив його спеціальною щіткою так, що той аж блищить. Може, подарувати його гномові? Це був би розкішний подарунок.

Хоч, може, й занадто розкішний.

Це ж як-не-як найкраще, що в нього є.

— Краще я подарую йому вимпел, — каже він Ніні. — Як ти гадаєш, йому це більше сподобається? Він червоний і розвівається на вітрі.

— Мабуть, що так, — відповідає Ніна.

Тато ставить капелюх на білу серветку, що лежить на шафі. Там його постійне місце. А Ніна сидить, обхопивши голову лапами, й думає: «А я? Що я подарую гномові?»

Дорослі так заклопотані роботою, що спроваджують дітей надвір гуляти самих.

Тож кроленята спускаються з пагорба.

Вони з’їжджають на животі, на спині і на задах. А іноді, міцно тримаючись за лапи, з’їжджають вниз суцільним довгим, закрученим ланцюгом, схожим на гадюку.

А сьогодні всюди сніг. Тож вони починають битву сніжками. Дядько Кіна показує їм, як ліпити сніжки.

— Я цього навчився торік, коли був малий, — каже він.

Спершу вони змагаються, хто кидає далі всіх. Найкраще виходить в Анки, Ніниної старшої сестри.

Потім вони кидають одне в одного.

Усі, крім Ніни. Вона все ще роздумує над тим, що їй подарувати гному, щоб він і справді зрадів. Ніна зітхає, бо їй нічого не спадає на думку.

Тієї самої миті їй у потилицю влучає сніжка.

— Ой! — скрикує Кайн.

— Дякую, — каже Ніна.

— За що ти мені дякуєш?

— За те, що в мене з’явилася одна гарна ідея.

— Яка?

— Не скажу, — відповідає Ніна. — Це таємниця.

Ніна сідає на пеньку за сосною, де її ніхто не бачить. Набирає в лапи жменю снігу. Тоді поволі щось ліпить: ніс, пузо, передні лапи, задні лапи й вуха. І маленький хвостик у формі м’ячика.

Вуха ліпляться найважче. Вони весь час відпадають.

Урешті-решт Ніна впоралася.

Вона вельми задоволена. Вийшов гарненький сніговий кролик.

Мабуть, це найкраще, що вона коли-небудь ліпила. Ніна довго сидить на пеньку, тримаючи в обіймах кролика.

«Уявляю собі, як зрадіє гном», — думає вона.

Коли сутеніє, Ніна заносить в нору снігового кролика, щоб ніхто з нічних звірів його не розтоптав. Потім непомітно для всіх стає на стілець і ховає його в татів капелюх.

Завтра вона покладе його в коробку і перев’яже бадилинкою брусниці.

Але коли Ніна лягає спати, то їй на думку спадає, що до того часу, як прийде гном, ще хтозна-скільки чекати. І ніхто так довго не бачитиме кролика. А їй хочеться його показати.

Їй хочеться, щоб дідусь повертів його на всі боки й сказав:

— Овва! Гляди, а то ще дремене на пагорб.

Вона хоче, щоб усі кроленята їй заздрили. І щоб тато погладив їй вуха і похвалив за те, що вона така кмітлива.

«Я покажу їм його завтра вранці, відразу як прокинуся», — думає вона.

Ніна так радіє, що засинає останньою.

Коли вона прокидається, вже ніхто не спить. «Ой, мій сніговий кролик», — згадує вона, зіскакує з ліжка і кричить:

— Зараз щось побачите! Ви будете здивовані!

— Чим, любонько? — питає мама.

— Подайте татів капелюх!

— Можна тебе спитати, навіщо? — цікавиться тато.

— Просто подайте! — просить Ніна.

Тато підходить до шафи, де на білій серветці лежить його капелюх. Заглянувши в нього, він просто тетеріє.

— Вода, — мовить він незвично похмурим голосом.

— Що ти кажеш? — перепитує тітка Інка.

— Вона налила в капелюх води, — стогне тато.

Потім він обертається до Ніни.

— Як ти могла? Ти ж знаєш, як я ним дорожу!