Орасіо Кіроґа - Казки Сельви

Зненацька крізь віття він завважив унизу два зелених вогники, що скидалися на величезних світляків.

— «Що це таке?» — подумав папуга. — «Добра картопля!» «Що б це могло бути?» «Привіт, Педріто!»

Він, як усі папуги, завжди молов безперестану якісь дурниці, так що часом його важко було зрозуміти. А що Педріто був дуже цікавий, то й почав спускатися, перелітаючи з гілки на гілку. Аж ось він побачив, що зелені вогники — то очі ягуара, котрий причаївся під деревом і пильно глядів на нього.

А Педріто так радів погідній днині, що не відчував страху.

— Здоров був, ягуаре! — мовив він. — «Привіт, Педріто!»

— Здоров був! — страхітливо рикнув ягуар.

— Здоров був, ягуаре! — повторив папуга. — «Добра картопля!.. Добра картопля... Добра картопля!»

Він торочив своє «добра картопля!», бо була вже четверта година пополудні, і йому дуже хотілося випити чаю з молоком. Папуга забув, що дикі звірі не п’ють чай із молоком, от і запрошував ягуара.

— Розкішний чай з молоком! «Привіт, Педріто!» При­гостити тебе, друже ягуаре?»

А ягуар роздратувався, бо вирішив, що папуга глузує з нього; до того ж він був голодний і намірився з’їсти балакучого птаха, а тому відказав:

— Гаразд! Наблизься трохи, бо я недочуваю.

Ягуар не був глухий, просто він хотів, аби Педріто підлетів ближче, щоб можна було його схопити. А папуга думав лише про те, як зрадіють удома, коли побачать, що він прийшов на чай з молоком не сам, а з таким чудовим приятелем. І він перелетів на нижчу гілку.

— Добра вдома картопля! — горлав птах.

— Ближче! Не чую! — хрипко озвався ягуар.

Папуга спустився нижче:

— Розкішний чай з молоком!

— Ближче! — повторив ягуар.

Бідолашний папуга спустився ще, і в ту ж мить ягуар стрибнув так високо, що міг би перестрибнути через дім, і вхопив гострими пазурами Педріто. Хижакові не вдалося вбити птаха, але він обскубав йому все пір’я на спині та видер хвіст. Жодної пір’їни на хвості не залишив.

— Ось тобі! — рикнув ягуар. — Ось тобі чай з молоком.

Папуга, розпачливо кричучи від болю та страху, полетів геть. Але йому важко було летіти без хвоста, який править птахам за кермо. Його хитало в повітрі, і всі зустрічні птахи наполохано кидалися врозтіч, подалі від такої мари.

Нарешті Педріто дістався дому і передусім глянув на себе в куховарчине люстро. Бідолашний Педріто! Більш дивного та потворного птаха годі було уявити — обскубаний, безхвостий, тремтячий від холоду. Як йому з’явитися такому в їдальні? Він полетів до дуплистого евкаліпту й сховався в ньому, тіпаючись від холоду та сорому.

А в їдальні тим часом усі були здивовані його від­сутністю.

— Куди подівся Педріто? — перепитували одні в одних. І гукали: — Педріто! Добра картопля! Чай з молоком, Педріто!

Педріто сидів у дуплі й не озивався, онімілий та принишклий. Домашні скрізь шукали папугу, але той наче крізь землю провалився. І тоді дорослі вирішили, що Педріто помер, а дітлахи зайшлися плачем.

Кожного дня, коли надходила година чаювання, всі згадували папугу і те, як йому подобалося їсти вимочені в молоці шматочки хліба. Бідолашний Педріто! Вони вже ніколи не побачать його, бо він помер.

Однак Педріто не помер, а й далі жив у своєму дуплі, намагаючись не потрапляти нікому на очі, бо дуже соромився, що зробився голим, наче миша. По ночах він вилазив з дупла, аби щось з’їсти, й знову ховався. А вдосвіта прудко спускався та сумно роздивлявся себе в куховарчиному люстрі, бо пір’я росло надто повільно.

Коли це одного дня сім’я, що сиділа о звичній порі навколо столу в їдальні та пила чай, завважила, як до помешкання спокійно, наче й не було нічого, перехильцем увійшов Педріто. Всі невимовно зраділи, побачивши його живого, та ще й з таким красивим пір’ям.

— Педріто, друже! — вигукували присутні. — Що з тобою трапилося? Яке в тебе чудове пір’я!

Люди не знали, що це нове пір’я, а споважнілий Педріто не прохопився ні словом. Він тільки мовчки їв вимочений у молоці хліб.

Тож наступного ранку господар дому дуже здивувався, коли папуга прилетів й, усівшись у нього на плечі, заторохтів без угаву. За якихось пару хвилин птах розповів про все, що з ним трапилося: про те, як він перелетів річку Парану й опинився в Парагваї, і як зустрів ягуара, одне слово, геть про все. І після кожної такої історії він горлав:

— Педріто зовсім без пір’я! Без пір’я! Без пір’я!

І птах попросив господаря піти разом із ним і вполювати того ягуара.

Господар, котрий саме збирався до крамниці, щоб купити ягуарову шкуру, бо хотів розстелити її біля коминка, дуже зрадів, що зможе отримати шкуру безкоштовно. Він повернувся до оселі по рушницю, а потім разом із Педріто рушив до Парагваю. Вони домовилися, що Педріто, як забачить ягуара, відверне його увагу, аби господар міг непомітно наблизитися з рушницею до звіра.