Орасіо Кіроґа - Казки Сельви

І справді за мить якийсь знесилений фламінго наступив на кинутий одним із крокодилів недопалок, підковзнувся та впав. Коралові змії одразу метнулися до нього з ліхтариками й освітили фламінгові ноги. Вони побачили, що в нього за панчохи, й зашипіли так, що було чути на іншому березі річки Парани.

— Це не панчохи, — гомоніли змії. — Ми знаємо що це! Нас ошукали! Фламінго вбили наших сестер і понапинали їхні шкури, як панчохи! Їхні панчохи зроблені з коралових змій.

Почувши це, фламінго перелякалися, бо їх викрили, й хотіли злетіти, але не мали сил поворухнути бодай одним крилом. Тоді коралові змії накинулися на них й, оповивши ноги птахів, почали зубами здирати з них панчохи. Розлючені змії шматували панчохи та кусали фламінго, щоб заподіяти їм смерть.

Не тямлячись од болю, фламінго стрибали з місця на місце, але коралові змії міцно вчепилися в їхні ноги. Нарешті, упевнившись, що панчохи роздерто до останнього клаптя, натомлені змії відпустили птахів й заходилися опоряджати своє вбрання.

До того ж коралові змії не сумнівалися, що фламінго помруть, бо принаймні половина змій були отруйними.

Однак фламінго не померли. Вони побігли до річки й кинулися у воду. Птахи кричали від болю, а їхні доти білі ноги через зміїну отруту почервоніли. Минали дні, а ноги їм і далі пекло, й через отруту вони залишалися червоними, наче кров.

Це трапилося дуже-дуже давно. Проте фламінго й досі майже цілими днями стоять, зануривши у воду червоні ноги, щоб угамувати жар.

Іноді фламінго виходять на берег і роблять кілька кроків, аби оцінити свій стан. Але спричинений отрутою біль негайно повертається, і птахи знову біжать до води. Часом їм так пече ноги, що вони підгинають одну й годинами стоять отак, бо не можуть її випростати.

Ось така історія фламінго, ноги яких були колись білими, а тепер червоні. Всі риби знають, чому так сталося, й глузують з них. А фламінго, вгамовуючи біль у воді, не пропускають нагоди помститися, тож їдять усіх риб, які підпливають надто близько до них, щоб покепкувати.

Жила колись у сельві зграя папуг.

Рано-вранці вони літали на поле їсти кукурудзу, а вдень ласували помаранчами. Папуги зазвичай здіймали страшенний галас, а якийсь із них неодмінно чатував на верхів’ї дерева, вдивляючись, чи не йде, бува, хтось сторонній.

Папуги завдають не менше шкоди, ніж сарана, бо, викльовуючи зерно, розгортають молоді качани, і потім, коли починаються дощі, ті гниють. А що тушковані папуги до того ж дуже смачні, селяни-наймити часто підстрелюють їх із рушниць.

Якось один чоловік підстрелив папугу-вартівника, котрий, хоча був поранений, довго опирався й не давався в руки. Та врешті-решт наймит ухопив його, відніс до маєтку й віддав панським дітям, а ті вилікували птаха, в якого було лише перебите одне крильце. Папуга оклигав і зробився зовсім ручним. Його назвали Педріто. Він навчився подавати лапку й полюбляв, сидячи в когось на плечі, лоскотати людині вухо.

Педріто жив на волі і майже цілий день проводив у саду, де росли помаранчеві дерева та евкаліпти. А ще йому подобалося кепкувати з курей. О четвертій чи п’ятій годині пополудні, коли в домі пили чай, папуга також з’являвся в їдальні, видирався за допомогою дзьоба та лап на скатертину й частувався вимоченими в молоці шматочками хліба. Йому дуже смакував чай з молоком.

Педріто стільки часу проводив із дітьми, які без угаву з ним розмовляли, що й сам вивчився говорити. Він промовляв: «Привіт, приятелю!», «Добра картопля!», «Педріто просить картоплі!». Папуга казав іще дещо, чого не варто повторювати, бо папуги, як і дітлахи, легко запам’ятовують лихі слова.

Коли йшов дощ, Педріто настовбурчував пір’я й бурмотів щось сам собі. А коли розпогоджувалося, птах літав туди-сюди та горлав, мов навіжений.

Отже, самі бачите, він був щасливим папугою, адже не лише жив на волі, про що мріють усі птахи, але й, як заможні люди, мав свій надвечірній чай.

Педріто розкошував отак, коли це якось після п’ятиденної негоди, на небі виткнулося сонце, й папуга знявся з місця, кричучи: «Гарне надвечір’я!», «Привіт, Педріто!» та полетів далеко-далеко — так далеко, що врешті-решт побачив під собою річку Парану, що згори здавалася широкою білою стрічкою. А папуга летів собі й летів, поки не вмостився нарешті на гілці якогось дерева, щоб перепочити.