Радий Полонский - Таємниця країни суниць (збірка)

Нараз із-під куща почулося:

—А чого б вам не залишитися в лісі назавжди?

То був учорашній їжак. Він звівся на задні лапки, а передніми опирався на суху гілочку.

—Нам треба скриньку,— відказав Антошка.— Ввесь ліс перериємо, а скриньку знайдемо.

Їжачок сумно ворухнув голками:

—В лісі вашої скриньки немає.

—А де вона? — діти разом повернулися до нього. Той про всяк випадок відступив під кущ.

— Я гадаю, що далеко. Може, аж на Синій горі.

—Де це?

— По той бік Країни Суниць... Не ходіть туди, Діти, не ходіть,— їжачок відпустив гілочку і з благанням здійняв догори лапки.— Не ходіть, бо буде вам біда. Буде лихо, буде біда... І нам усім буде біда!..

—Яка біда? — допитувався Антошка.

—Не знаю... Ще мій дід чув од свого діда, що коли до Країни Суниць прийдуть чужі діти з різьбленою скринькою і ту скриньку у них вкрадуть люди Бевзя,— буде велика біда. І тим дітям, і всім мешканцям Країни Суниць. Про це весь ліс знає!

—А ліс у вас великий?

—Що там того лісу...— їжачок опустився на всі чотири і похнюпився.— Ліс росте тільки скраю, а там майже все понищили... Не ходіть! Ми вас зуміємо сховати!

—Від кого?

—Від біди...

—А як іти до Синьої гори?

— Десь там...— їжачок махнув лапкою на схід.

—Кінчаймо снідати! — Антошка схопився на ноги.— Є така пропозиція: я піду перший, за мною Лариска. Денис — замикаючий. Згода?

—Згода! — сказали діти.

Вони помахали їжакові і рушили в гущавину.

Ось уже й верховіття зімкнулося над ними. Але, як і вчора, лагідно розступалися гілки.

Білочки проводжали маленький загін, перестрибуючи з дерева на дерево, і стривожено гомоніли між собою.

Невдовзі попереду стало світліше. То вони наблизилися до узлісся.

—Тихше,— сказав Антошка.— Не шарудіти. Ми не знаємо, що там таке.

Тим часом їжачок на галявині згорнувся клубочком і замислився. Та за півгодини його сполохав лункий тріск і голоси в хащі. Звірок насторожився.

Тріск і вигуки ставали чутнішими. І ось на галявину один по одному видерлося четверо дивних чоловічків.

Вони були схожі на хлопчиків, але менші за Антошку і його друзів. Тільки голови мали круглі, наче кулі. Лице в кожного теж кругле й гладке, а на ньому гулькою стирчав носик. Очі були схожі на білі гудзики з чорними цяточками посередині. На головах росло сіре і коротке, наче гороб’яче пір’я, волосся.

Всі четверо у фіолетових куртках. За поясом у кожного велика рогатка і торбинка з гострими камінцями.

Чоловічки волокли за собою триколісні велосипеди.

—Це тут! — сказав один, оглянувши галявину.

Він сів на велосипед—і всі інші теж посідали на велосипеди. Поважно, один за одним об’їхали галявину. Оглядали кожен кущ, придивлялися до трави і суниць.

—Є! — гукнув один, зіскочив з велосипеда і підняв квітчасту торбинку, покинуту дітьми.

—Є! — гукнув другий і показав на суниці, що їх учора висипав Антошка з футболки.

—Звісно, є! — закричав третій і вказав на прим’яту траву під горбочком.

—Але їх нема,— зауважив перший.

—Авжеж, їх нема,— погодилася решта.

І тут усі четверо помітили їжака. Вони негайно повихоплювали рогатки, позакладали в них гострі камінці і прицілилися.

—Де чужі діти? — закричав перший грізно. Він мав хрипкий, але тоненький голос.— Відповідай зразу, бо вб’ємо! Лічу до трьох! Ррраз!.. Два!..

Всі четверо натягли рогатки сильніше. Їжачок згорнувся клубком і гукнув:

—Опустіть рогатки, тоді скажу. Я не можу говорити, коли мені страшно!

Ті опустили. Їжачок випростався.

—Чужі діти пішли он туди,— і він показав лапкою зовсім у другий бік.

—Давно?

—Зовсім недавно. Тільки-но.

По цих словах їжак прудко дременув під кущ.

Ті четверо вистрілили в нього гострими камінцями, але він уже сховався й був такий.

—За мною! — перший зліз із велосипеда і поволік його за собою крізь хащу. Решта подалася за ним. Тріск і гомін поволі стихали.

Їжак вийшов з-під куща, озирнувся довкола і подався по своїх справах. Білочки на деревах схлипували:

—Почалося...

А ОЦЕ СПРАВЖНІ ХВАЛЬКИ

На узліссі діти зачаїлися. Перед ними була велика країна. Там зеленіли гаї і долини, вздовж і впоперек бігли жовті смужки вузьких доріг.

На обрії синіла смуга гір, а над ними здіймалася одна — найвища й найсиніша.

—Я думаю, що нам треба туди,— розмірковував Дениско.

—Всі так думають,— мовив Антошка.

Лариска схвильовано сопіла.

Неподалік чулися голоси. Діти виглянули з-за кущів, щоб роздивитися. На ближніх схилах хлопчики і дівчатка збирали суниці.