Радий Полонский: Таємниця країни суниць (збірка)

—Десять годин. Як завжди, точно. Так-от, діти, ми з Петриком їдемо в аеропорт зустріти тата й маму. А ви можете провести нас до машини.

—Поїдете Умпарарою?

—Атож.

—Куди йому! Він сьогодні так вимотався!..

Щоб він ще чого не бовкнув, Сміхоша заторох

тіла:

—Ді-і-іти! Феофеофанчик закрився і відпочи

ває! Дивись, Маєшу, дивись!

— Як ти сказала? — здивувався дідусь.

—Це я — Маєш,— пояснив Степанко.— Відомий хуліган.

—А не схоже,— сказав дідусь.

—Мабуть, він перевиховався, — усміхнулася дівчинка.

Степанко промовчав і знічено опустив очі. Дідусь підозріливо огледів усіх одне за одним і проникливо запитав:

—Слухайте, діти, якісь ви сьогодні не такі. Ану, викладайте: що тут сталося?

—Діду! Ти мені віриш? — запитав Ходючок.

—Як і ведеться між справжніми чоловіками,— відповів дідусь.

— Так-от: нічого ніде не сталося.

—Тоді я пішов заводити машину,— сказав дідусь і вийшов.

—Але ж ти сказав дідусеві неправду...— прошепотіла Ганнуся.

— Ні, я сказав правду,— відповів Петрик.— Все, що з нами сталося, було поза часом! А це все’дно, що нічого не було. Казка та й годі.

Усі спустилися вниз і підійшли до автомобіля, дідусь Андрій розчинив дверцята і сів за кермо, а Ганнуся тонесенько заспівала:

У дорогу знов пора нам! І, на заздрість всім вітрам, Повезе нас Умпарара, Умпарара Чамчамчам!

І тоді Умпарара приязно глянув у личко дівчинки і лукаво блимнув підфарниками.