Радий Полонский: Таємниця країни суниць (збірка)

—Я не хотів.

Антошка підхопився від обурення:

—І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.

—Я такого не казав!

—Ти казав, що скриньку шукати не треба!

—Не казав!

—Лариско, він таке казав?

—Він...— дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться.— Він... він казав трішечки так, а трішечки не так...

Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:

—Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..

Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.

Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.

Залопотіли крила. Діти глянули вгору. На гілку сіла сорока-білобока, з цікавістю подивилася униз і спитала:

—Це у вас була скринька?

—У нас. Ти знаєш, де вона?

—Я знаю все, я знаю все! — похвалилася сорока і смикнула своїм довгим хвостом.— А що ви тепер робитимете?

—Скажи, де наша скринька, тоді ми вирішимо,— обережно відказав Антошка.

Сорока-білобока задерла хвіст, пильно на нього поглянула і прострекотала:

—Вашу скриньку спершу ніс дядько, а як він вийшов із лісу, зверху злетіла біла ворона, взяла скриньку у дзьоб і полетіла геть.

—Куди?

—Далеко-далеко! На той кінець Країни Суниць. Ви її зроду не знайдете! Ага!.. А тепер кажіть, що ви робитимете?

Ніхто не відповів. Сорока ще трохи побазікала, сподіваючись вивідати якусь новину, та й полетіла розчарована.

Діти зніяковіло мовчали. Як і слід було чекати, першою не витримала Лариска.

— Хлопчики,— сказала вона,— давайте помиримось.

Антошка і Дениско з-під лоба переглянулись і промовчали.

—Га, хлопчики? — жалібно повторила Лариска.— Давайте помиримось і будемо вечеряти!

— Суницями? — похмуро спитав Антошка.— Я й так ними ситий.

—Ну все одно! — Лариска пожвавішала.— Ну, давайте!.. Га? Ну, я знаю гарну лічилочку-помирилочку. От послухайте:

Мир-миром,

Пироги, з сиром,

Варенички в маслі,

Ми дружечки красні.

Поцілуймося!

Хлопці глянули один на другого. Їм дуже захотілося поцілуватися, але вони соромились. А Лариска — ні. Вона поцілувала спочатку Дениска, а тоді Антошку. Антошка почервонів і витер щоку рукавом. І пробурмотів:

—Телячі ніжності...

Але враз усім відлягло від серця.

—Що це? — вереснула Лариска.

Вона дивилася на мисочку й чашку. Там було повно гарячих запашних вареників. По них стікало розтоплене масло.

Всі троє ковтали слину.

—А он іще...— сказав Дениско.

Просто на траві лежала купка свіжих пирогів. Дівчинка розломила одного. Він був із сиром.

—Що за оказія? — пробурмотів Дениско. І замість того, щоб смикнути себе за вухо, схопив вареник, відкусив шматочок, і його рот сам собою розплився у щасливу усмішку:

—З м’ясом!

Це була пишна вечеря. Коли було з’їдено всі до одного вареники й пироги, згадали про суниці. Ягоди в цій країні були соковиті й солодкі.

—Мені на животі хоч марші грай,— Антошка ліг на спину.

Дениско теж ліг:

—А що, коли цю вечерю підкинули вороги?

Всі змовкли, вражені. Навіть Дениско був вражений своєю здогадкою. Всі почали прислухатися до себе.

— Хлопчики, у вас ще нічого не болить? — тихо спитала Лариска.

—У мене болить душа, що нас так одурили,— відказав Антошка.

—У мене болить вухо,— додав Дениско.

Лариска зітхнула.

— Душа і вухо — це нічого,— мовила вона.— Душа від кривди болить, а не від вареників. А вухо тому, що Дениско його насмикав. А от у мене нічого не болить...

Ще помовчали. А тоді Дениско засміявся.

—Ти чого?

—Це ніякі не вороги. Це — лічилка. Ви ж пам’ятаєте, про що нас питав сонячний зайчик? Чи ми знаємо лічилки. Мабуть, у цій країні лічилки мають велику силу, от що я думаю.

Антошка схопився і замахав руками

—Ура! Ми переможемо! Лариско, ти всі лічилки знаєш?

— Мабуть, не всі...

—Ну — хороші знаєш?

—Знаю...

Дениско мугикнув:

—Я не думаю, що на світі є лічилки, які б повертали дітям украдені гуцульські скриньки.

Лариска трохи подумала і сказала:

—Ні, такої лічилки нема.

—Ану я спробую, чи воно й справді...— І Антошка, присівши, проказав:

Котилася торба

З великого горба,

А в тій торбі

Хліб, паляниця.

З ким захочеш,

З тим поділися!

З малого горбочка на краю галявини одразу покотилася весела квітчаста торба. І підкотилася просто до Антощиних ніг. Він її швиденько розв’язав і урочисто підняв над головою буханець сірого хліба і високу білу паляницю.