Радий Полонский: Таємниця країни суниць (збірка)

—Ні. Ми з піонерського табору.

—А що таке — піонерський табір?

Діти ззирнулись і знизали плечима. Але дядько й не чекав на відповідь. Він зробив іще один крок, знову закинув рудого вуса за плече і спитав:

—А як же ви повернетесь додому?

—У нас є лічилочка-поверталочка! — вихопилась Лариска.

Дядько був не такий уже й страшний, аби лиш звикнути до його довгого вуса і зелених брів.

—А що ви тут робите?

—Збираємо суниці.

—Для кого?

—Для дітей.

Очі дядька прикипіли до скриньки. Він спитав: .— А що у вас... там? Суниці? Дениско застережливо зиркнув на Антошку й

Лариску і насупився. Але ті сказали разом:

—Сонячний зайчик!

—Не може бути! — скрикнув схвильовано дядько.

— То ми, по-вашому, брехуни? — знову образився Антошка. Дядько здивувався:

—Хіба ви ніколи не брешете?

—Ніколи,— твердо відказав Дениско. І вуха його знову запалали ліхтариками.

—Майже ніколи,— мовила Лариска і опустила очі.

Антошка всміхнувся просто в лице незнайомцеві:

—А чого б це ми вам брехали? Ми вас не боїмося.

—Мене й не слід боятися,— задоволено сказав дядько.— Я добрий. А зайчика у вашій скриньці нема.

— Нема? — Антошка націлив на дядька своє підборіддя і стрішку.— Може показати?

—Антошко!..— діти обіруч ухопили товариша.— Не можна! Зайчик вистрибне — ми не зможемо повернутися!

—Ну, я вірю, вірю,— сказав одновусий.— Зайчик то й зайчик.— І він пронизливо свиснув. Десь У гущавині залопотіли крила, і ось над галявиною закружляв великий птах. Він, як планер, плив у повітрі і дивився вниз. А потім сів одновусому на плече.

Це була біла ворона.

Діти ще ніколи не бачили білих ворон, тільки чули про них у прислів’ях. Вони здивувалися. Антошка спитав:

—А хіба білі ворони бувають?

—Сядьмо...— припросив дядько і перший сів під деревом.— У Країні Суниць буває все.

Діти посідали навколо нього. Ворона на дядьковому плечі переступала з ноги на ногу і пильно дивилася на дітей червоними очима. Антошці навіть здалося, що вона зараз заговорить.

—Ви хто? — обережно спитав Дениско.

—Лісник. Господар цього лісу. Тут усі звірі і всі рослини мене слухаються і роблять усе, що я накажу.

—Не може бути! — сказав Антошка.

—То що ж я, по-вашому, брехун? — підняв дядько зелені брови.

Діти знітилися. Одновусий кивнув:

—Нічого, я не ображаюсь. Я дуже люблю дітей. У мене своїх немає, і через це я страшенно люблю

чужих дітей. І вас я люблю страшенно. Не вірите?

Лариска вірила, Дениско не вірив, а Антошка вагався — вірити чи не вірити. І через це всі троє промовчали.

—У нас тут дуже багато суниць,— вів далі дядько.— І їх зовсім не треба збирати. Вони збираються самі.

—Та ну? — у Лариски спалахнули очі.

—Кажіть,— кинув недовірливо Антошка.— Ми не такі маленькі, як вам здається. Я вже перейшов до четвертого класу.

Дениско серйозно зауважив:

—Я думаю, нам час додому.

Ворона знову переступила з ноги на ногу і дзьобом торкнула дядька за вухо. Той схопив свого вуса і почав його розгойдувати.

— Як це — додому? — здивувався він.— Хіба я можу відпустити вас без суниць!

—Нічого, ми вже трошки нарвали.

—Нарвали! — дядько сплеснув долонями, а біла ворона раптом засміялася скрипучим, як старі ворота, голосом.

У дітей мороз пробіг поза шкірою. Антошка міцніше притис до себе скриньку і вже розтулив губи, щоб сказати лічилочку-поверталочку. «Раз, два, три, чотири, п’ять — будем знову рахувать...»

Дядько погладив ворону по голові.

—Не бійтеся. Тут ще не такі чудеса бувають. А наша біла ворона — дуже добра жінка. Вона вміє співати і танцювати.

Антошці закортіло довідатись, які ще дива бувають у Країні Суниць.

—Чом у вас тільки один вус? — спитав він.

Дядько погладив отой рудий мотузок, і очі його засвітилися сумом. Він пояснив:

—Другого вуса мені відкусила відьма.

—Тут і відьми бувають? — зойкнула Лариска.

—Була одна. Але ми її вже давно перевиховали. Вона тепер зробилася добра і щодня робить для дітей солодкий суничний мус.

Ворона розтулила дзьоб і промовила приємним жіночим голосом:

—Діточки, коли ви хочете повернутися додому з суницями, проспівайте співаночку, якої я вас навчу. Поки ви співатимете, сунички збиратимуться.

Діти перезирнулися. Біла ворона, помітивши їхнє вагання, злетіла з дядькового плеча і сіла серед галявини. А далі зиркнула на дітей червоними очима — і почала танцювати.

Це був дуже кумедний танок. Ворона стрибала на одній нозі, потім на другій, крутилася, сплескувала крильми, перекидалася через голову, а раз навіть стала на дзьобі і смішно дригала вгорі ногами.