Радий Полонский: Таємниця країни суниць (збірка)

—Не бійтеся мене, діти! Ви б хотіли знайти галявину, де суниць більше, ніж листя?

—Хо... хотіли б...— відказав Антошка.

—Є така країна, де суниці ростуть на кожнім кроці і зовсім не ховаються під листя. Я б міг вас туди провести.

Діти нишком перезирнулися. Антошка для. сміливості набрав повні груди повітря і спитав:

—А це далеко?

—Ні, це близько,— всміхнувся зайчик.— А ви знаєте дитячі лічилки?

Антошка знизав плечима:

— Чи ми маленькі?

— Трошки знаємо,— зважився Дениско.— Не багато, а так собі.

Тут подала голос Лариска, бо пересвідчилась, що сонячний зайчик не страшний:

— Я знаю багато! Я люблю лічилки, і це мені не соромно. Я ж тут найменша...

Зайчик задоволено блимнув:

—От і добре. Спіймайте мене до скриньки і ска

жіть таку лічилку:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Що нам діять, що робити?

Треба зайчика зловити!

Будем знову рахувать:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

По цих словах треба зачинити скриньку. Та дивіться, щоб я був у ній! Бо нічого не вийде.

Антошка задумливо провів долонею по своїй жовтій стрішці. Йому давно хотілося, щоб волосся завернуло назад, як у дорослого. Він спитав:

—А як ми звідти повернемося?

—Так само просто. Коли назбираєте суниць скільки схочете,— прокажіть ту саму лічилку з кінця. І відчиніть скриньку. Я вистрибну, а ви опинитесь на цій самій галявині. Запам’ятайте: від кінця до початку!

Лариска похилила голову і спідлоба зиркнула на Антошку: «Ну?»

Хлопчик навіть розсердився:

—Що — ну? Рушаймо — і ніяких «ну»! Це ж справжня таємнича пригода!

—Куди ж ти збиратимеш суниці, як у скриньці буде зайчик?

—Байдуже! Скину футболку, вона ж у мене червона. І назбираю цілий мішок!

Дениско ворушив губами і скуб собі вухо,

—Ти що там бурчиш?

—Не заважай. Повторюю лічилку з кінця:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Будем знову рахувать.

Треба зайчика зловити!

Що нам діять, що робити?

Антошка відчинив гуцульську скриньку і наставив її на сонячного зайчика. Той весело підморгнув і опинився насподі. Антошка проказав:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Що нам діять, що робити?

Треба зайчика зловити!

Будем знову рахувать:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

І зачинив скриньку. Зайчик зостався всередині.

Діти озирнулися. Це вже була не та галявина. А дуже велика, простора, оточена високими кучерявими деревами. Листя було яскраве, наче мокрі акварельні фарби.

А вгорі було таке саме яскраве небо, і по ньому пливли хмарки, точнісінько як клаптики вати.

Діти глянули під ноги.

—Ура! Це справжня Країна Суниць!

Соковиті червоні ягоди вкрили геть усю галявину, аж листочків не було видко.

Антошка ще не встиг скинути своєї червоної футболки, як його друзі одне по одному вигукнули:

—Повна чашка!

—Повна миска!

Не думайте, що Антошка був такий маруда і завжди від усіх відставав. Але ж він мав пильнувати скриньку, щоб вона часом не випустила зайчика.

Поставивши скриньку на землю, він стягнув футболку. Лариска міцними нитками поперев’язувала комір і рукави. Тепер друзі мали доброго мішка.

Та не встигли вони виповнити його й наполовину, як позад них почулося шарудіння.

ОДНОВУСИЙ І БІЛА ВОРОНА

Під деревом стояв дивний дядько. Довгий і худий, як стовп. Голова велика, як казан. Маленькі оченята з-під зелених брів ковзали по дітях.

Та не це було дивне. Дивне було те, що під круглим, як бараболя, носом у нього ріс тільки один вус. З правого боку. Та який! Довгий-довгий та тонкий, наче мотузка. Він петлею звисав до пояса, ніби аксельбант на старовинних мундирах. А кінець перекинутий через плече.

Вус був рудий.

Діти і одновусий дядько мовчки дивилися одне на одного. Лариска підійшла до Антошки, схопила його за руку і прошепотіла:

—Я боюся... Кажи лічилочку, вертаймося швидше додому!

Дениско за своєю звичкою смикав вухо. Антошка мужньо чекав, що буде далі.

—Ви хвальки? — спитав дядько.

—Чого це ми хвальки? — образився Антошка.— Звичайні собі діти. Піонери.

—Я ще не піонерка,— шепнула Лариска.

—Скоро будеш.

Дядько зняв кінчика вуса з плеча, щось на нього намотав і розглянувся довкола. Дітям навіть здалося, що він хоче йти. Аж ось погляд його впав на гуцульську скриньку. Дядько здригнувся і ступив уперед.

Антошка підняв скриньку і притис до грудей. Лариска міцніше стисла його руку.

— То ви, мабуть, нетутешні? — запитав дядько якимось дивним тихим голосом.