Радий Полонский: Таємниця країни суниць (збірка)

Діти аж покотилися зо сміху.

Підбадьорена ворона ще й заспівала:

Ой іду я лісом, лісом

За ведмедем і за лисом!

Діти зацікавлено оточили ворону. Нараз вона

спинилася:

—Ну як? Чи хочете вивчитися моєї співаночки?

—А суниці самі полізуть у футболку? — перепитав Антошка.

—Пострибають!

Дядько стояв під деревом і всміхався. І все дивився на різьблену скриньку.

—Я згоден! — крикнув Антошка.— Давайте, тітко, свою співаночку!

—Ви наготуйте, куди стрибати суницям,— порадила ворона,— та й до діла. Висипте оте, що назбирали, то все дрібне. До вас стрибатимуть найсмачніші суниці! Найкрра-щі!

Діти так і зробили.

—Я заспіваю, а ви підспівуйте: «Та й я! Та й я!»

Увага! — і біла ворона знову почала танцювати і виспівувати:

Ой іду я лісом, лісом

За ведмедем і за лисом!

Та й я! Та й я!

Діти підспівували «Та й я!», а самі озиралися. Навколо творилися дива: найбільші суниці зривалися з місця і цілими роями, як бджоли, сипалися в чашку і миску і в Антощину футболку.

Стало так весело, що друзі й собі почали пританцьовувати. Навіть Антошка забув, що він уже перейшов до четвертого класу, і, наче первачок, стрибав на одній ніжці і дзвінко-дзвінко кричав: «Та й я!» Навіть розсудливий Дениско перестрибував з ноги на ногу і, сміючись, підспівував: «Та й я! Та й я!» А вже про Лариску нема що й казати!

Йду за вовком і за зайцем

Та втішаюсь гарним танцем!

Та й я! Та й я!

Антошка підстрибав до дядька і протяг йому скриньку:

—Подержіть, будь ласка!

І повернувся до гурту.

А як стану я до танку,

Заведу мерщій співанку.

Та й я! Та й я!

Забуваночку співаю,

Поверталку забуваю!

Та й я! Та й я!

Тут тільки Антошка спам’ятався і аж затулив долонею рота. Та вже було запізно. Ворона злетіла і зареготала голосом скрипучим, як сто старих воріт: «Прррощавайте, діточки!»

Друзі озирнулися. Дядька не було. Тільки з гущавини чулася його швидка хода.

—Скринька!..— скрикнув Антошка.— За мною!

АЛЕ Ж СКРИНЬКУ ТРЕБА ЗНАЙТИ!

Вони бігли лісовою гущавиною, і їм здавалося, що віти самі дають їм дорогу. Бо ані одна не зачепила за обличчя.

Бігли так довго, що врешті геть знесилились. Найбільше Лариска. Тяжко дихаючи, вона впала на траву і розкидала руки.

В лісі тихо. Ніщо ніде ані шерхне.

—Лісник! — покликав Антошка. — Лісник, де ти є?! Віддай нам скриньку! Там наш зайчик!

Тиша.

—Лісник!.. Ти ж казав, що любиш дітей!..

Тиша.

—Дядечку! Одновусенький! — надривався Антошка.— Ми ж без скриньки не вернемось додому!.. Ти мене чуєш?

Тиша.

Дениско промовив:

—Він не озветься. Я думаю, що він усе це із вороною влаштував, щоб викрасти скриньку.

Лариска підвелась, і друзі побрели назад, на суничну галявину.

А там сиротливо лежала Антощина червона футболка, повна найкращих, найсмачніших, найчервоніших суниць. І так само сиротливо стояли повна біла чашка і повна мисочка.

Діти стомлено посідали.

—Хто пам’ятає лічилку-поверталку? Ану, Дениску...

Той смикнув себе за вухо, насупився і пробурмотів:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Враз мисливець вибігає...

—Там не було про мисливця,— перебив Антошка.

— Не було,— ствердила Лариска.— Там тільки треба було все починати з кінця. Дениско зітхнув і знову забурмотів:

...Прямо в зайчика стріляє,

Враз мисливець вибігає,

Вийшов зайчик погулять...

—Про мисливця не було!—крикнув Антошка.

—А ти не кричи! Не було, не було... Сам тепер згадуй, як там було!

Дениско змовк. Лариска прошепотіла:

Раз, два, три чотири,

Кицьку грамоти навчили...

—Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви,— Антошка махнув рукою і з’їв суничку.— Не можете...

—А ти можеш?

Антошка подумав і почервонів:

—Ні. І я не можу.

Дениско похмуро сказав:

—Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..

—Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.

—Як ти її дістанеш?

—Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!

—Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско.— Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.

—Згадаємо.

—Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.

—А ти не горлав?