Радий Полонский: Таємниця країни суниць (збірка)

Діти довго галасували, аж поки з-під куща не почувся сердитий тоненький голосок:

—Що за гвалт?

То був їжак.

—Пробачте,— сказали діти і змовкли. Вони не уявляли, про що можна розмовляти з їжаком.

Звірок поволі обвів усіх оченятами.

—Ви хвальки?

Так само починав розмову і одновусий.

—Ми не хвальки! — різко відказав Антошка.

—А хто ж ви?

—А вам яке діло?

—Ви чужі?

Лариска відповіла:

—В цій країні ми справді чужі. Але ми охоче повернулися б додому, коли б могли...

—А чому ж ви не можете?

—У нас украли скриньку.

—У вас була скринька? — їжак враз настовбурчив усі свої голки і позадкував під кущ.

—Була...

—Різьблена?

—Різьблена. Гуцульська.

—Де вона, кажіть же швидко!

Антошка махнув рукою і повернувся спиною до їжака. Він пробурмотів:

—У цій країні всі з розуму звихнулися на гуцульській скриньці.— І кинув їжачкові через плече: — У нас її вже вкрали, так що не хвилюйтеся дарма.

—Хто вкрав? — тихо спитав їжак.

—Одновусий.

—Я так і знав. А біла ворона з ним була?

— Була.

Я так і знав.— їжачок відзадкував ще глибше під кущ і скрушно забурмотів: — Ой, буде лихо, буде біда, буде лихо... Краще б ви сюди не приходили.

— Кому буде лихо? — спитав нервово Антошка.

—Всім буде лихо.— Зашаруділа трава, і все стихло. Їжак пішов.

НІЧ І РАНОК

—Я думаю, що з нашою гуцульською скринькою пов’язана якась небезпечна таємниця,— висловився Дениско.

—Всі так думають! — озвався Антошка.

Лариска обмацала горбок, з нього допіру скотилася торба.

—Хлопчики, тут м’яка трава. Ляжмо спати під цим горбочком.

Дітям ще ніколи не доводилося спати так далеко від рідних і друзів, а тим паче — просто неба на траві, без ліжок і ковдр.

Вклалися рядочком, лягли на бік. Антошка обійняв Дениска. Дениско обійняв Лариску, а дівчинка скоцюрбилася, підтягла коліна до підборіддя і завмерла. Але за хвилину вона прошепотіла:

—Хлопчики, ви спите? Мені страшно скраю...

Тоді вони лягли інакше. Антошка обійняв Лариску. Лариска обійняла Дениска, а Дениско скоцюрбився і підтяг коліна до підборіддя. Йому теж було страшно, але він нічого не казав.

Так діти й поснули. Найтепліше й найзатишніше було Ларисці. Коли всі троє намулювали собі один бік, сонний Антошка командував: «Перевертаймося!» І вони переверталися на другий. А Лариска однаково залишалася між хлопчиками.

Антошка перший розплющив очі. Просто перед його носом стояла суничка. Вона була блискуча, наче вкрита лаком, із жовтими цяточками. На ній сиділа краплина роси. Вона здавалася зеленою. Та коли Антошка придивився, він зрозумів, що краплина була звичайна. То в ній відбивалися зелені дерева. Їхні верхівки вже золотили сонце.

—Вставайте! — гукнув Антошка на ввесь голос.

Кілька білочок на вітах з переляку шугануло врозтіч. Дениско і Лариска посхоплювалися на ноги. Дівчинка довго терла свої великі очі кулачками і нічого не розуміла. А Дениско відразу пригадав усе. Він зітхнув і сказав:

—Якби встати раніше. А то втрачено цілу годину по сході сонця.

Лариска стояла під деревом спиною до хлопців. У неї здригалися плечі.

Антошка закліпав і почухав потилицю. А Дениско підійшов до Лариски, несміливо торкнувся її пальцем і спитав:

—Що це там капає? Дівчинка схлипнула:

—Ро-роса...

Дениско зазирнув їй в обличчя і розгублено сказав:

—І по щоках у тебе тече роса... І в очах — роса...

—Не дивись...— Лариска знову відвернулась.— Треба умитися.

—Я знаю як! — вигукнув Антошка. А сам собі пробурмотів: «Отак зв’язуйся з дівчатами, ледве що станеться — вже рюмсають...» І вже голосно: — Я знаю, як умитися! Ану всі — під дерево!

Коли вони стали під молодим густим ясеном, він щосили труснув стовбур. Дітей облив справжній росяний дощ.

Потім посідали снідати. Лариска проказала вчорашню «помирилочку», бо всім дуже сподобалися

варенички в маслі. Але варенички не з’явилися. І пиріжки не з’явилися.

Антошка сказав лічилочку про торбу, але й з того нічого не вийшло.

—Погані наші діла,— мовив він.— Може, лічилки мають силу тільки ввечері.

Дениско примружив очі:

—Я думаю, що, може, кожна лічилка діє тільки один раз.

—Так я знаю ще одну! — зраділа Лариска.— Теж про їжу!

Дівчинка вже заспокоїлася, а роса зовсім змила сліди сліз з її рум’яних щічок.

— Тримай її при собі,— відказав Антошка.— Лічилки треба приберегти. А зараз у нас є суниці і хліб.

Діти поснідали вчорашнім хлібом, щедро заїдаючи його смачними суницями. А на деревах сиділо вже кілька білочок і з цікавістю стежило за друзями.