Радий Полонский - Таємниця країни суниць (збірка)

—Урра!.. Ми найперші побачили Отих Самих

Трьох!..

І хвальки наввипередки кинулися до свого міста, щоб розповісти всім-всім його мешканцям, що вони були найперші... А розповісти Антошці і його друзям, як іти до Синьої гори, забули.

Отой обідраний гай і був місто Хвальків. Кожне дерево мало велике дупло біля кореня, і в тих дуплах жили хвальки. Всі в Хвалькові враз покинули

свої справи і оточили дітей, що прибігли з узлісся. Там знялася метушня. Хвальки по спиляних сучках здиралися на стовбури своїх «домівок» і звідтіль вихвалялися на все горло. І кожен слухав тільки себе самого.

Весь цей гамір почули й ті, хто на схилах горбів збирав суниці. І тоді покинуті кошики покотилися вниз, розсипаючи ягоди, а збирачі помчали до міста.

Кузька теж було кинувся за своїми, та Лариска спинила його за рукав і нагадала:

—А ти казав, що можеш нам допомогти!

Кузька постояв, подумав — і залишився.

—А я знаю, як пройти до Синьої гори,— сказав він.— Треба йти отам...— Він закліпав і опустив вії. Потім зітхнув і додав:— А я перший помітив, що в тебе голубі очі...

—Що там помічати! — зневажливо сказав Антошка.

А Дениско додав:

—Яке це має значення. Я думаю, що це помічають усі. А якщо ти такий розумний, то відповідай, про що тебе питають.

Кузька сказав:

—Треба йти отією доріжкою, а тоді завернути за отой горбок, а потім поминути місто Підлабузнівськ...— Він хотів чимось похвалитись, але стрівся з Ларисчиним поглядом і зітхнув: — Все. Далі я не знаю.

—Кузінько,— сказала лагідно дівчинка.— Покажи нам дорогу. Ходи з нами, га?

Кузька поглянув на своє місто, де ще й досі галасували хвальки, подивився собі під ноги, а потім на Лариску. І відказав:

—А що? Я найсміливіший! Я можу й піти!

— То ходім! — вимогливо мовив Антошка.

— А навчиш кидати камінці?

— Навчу. І стрибати навчу далеко. І лазити по деревах. А Дениско навчить тебе грати у шахи. Хочеш?

—Хочу! А я найперший серед хвальків навчуся грати у шахи!

—Не кажи «гоп», поки не перескочиш,— зауважив Дениско, і друзі рушили.

КУЗЬКА РОЗПОВІДАЄ ПРО СВОЮ МАЧУХУ

Коли загін поминув кинуті кошики і розсипані купки суниць, Дениско спитав:

—А чому ви збираєте відразу у два кошики? Це ж незручно!

—А я знаю! — сказав Кузька.

—Я ж тебе й питаю.

—Бо ми один кошик збираємо для себе, а один — Бевзеві.

—Це що за Бевзь?

—Ну... це наш Бевзь. Наш найрозумніший. Чики-брики.

Антошка зареготав:

—Який же він найрозумніший, коли він бевзь! Він що, живе у Хвалькові?

—Що ти! — вигукнув Кузька.— От бачите, я знаю більше за вас! Наш Бевзь, наш найрозумніший, живе у Бевзьгороді. А я знаю, де це!

—Де?

—Далеко. Аж посеред Країни Суниць.

—І все?

—Все. От ви ж не знали, що це далеко, а я знав!

—Кузінько, будь ласка,— мовила Лариска,— не треба весь час хвалитися. Хвались, будь ласка, рідше.

Кузька винувато кліпнув довгими віями.

—А чому це ви віддаєте тому Бевзеві половину своїх суниць? — спитав Антошка,

—Бо йому ж треба їсти!

—То й нехай собі сам збирає.

— Ну... що ти...— Кузька просто-таки не знав,

що відповісти. Йому ніколи не спадало на думку, що Бевзь міг би й сам збирати суниці.— Ну... Як же він збиратиме, коли він такий гладкий?

—Збиратиме — схудне,— зауважив Антошка.

Дениско задумливо сказав:

—Це дивна країна. Я думаю, що їх просто змушують збирати суниці цьому самому Бевзеві.

—А я вчора збирав суниці,— вигукнув Кузька,— так я їх усіх одурив! Для себе зібрав тільки один кошик, а Бевзеві аж два!

—Навіщо?

—Ну...— Кузька знітився. А тоді про всяк випадок додав: — А іншим разом я збирав суниці, то Бевзеві зібрав тільки один, а для себе аж три!

Кінці з кінцями у Кузьки не сходилися. Антошка так і сказав:

—У вас, у хвальків, через отой вічний гвалт у голові негаразд.

—Вас ще треба виховувати і виховувати,— кинув Дениско.— А ви до школи ходите?

—А що це школа?

— А що ж ви цілими днями робите?

—Ну... збираємо суниці, а тоді... хвалимось. Їмо суниці, хвалимось...

—Все ясно,— сказав Антошка.— Запитань немає. Ми пізніше обміркуємо, що з вами робити.

Тим часом у Хвалькові тільки й мови було, що про Отих Самих Трьох і різьблену скриньку. Хвальки й не завважили, як до їхнього міста прилетіла сорока-білобока. Вона дослухалася до розмов, задоволено скрикувала і швидко-швидко сукала довгим хвостом.

Насукавши на хвіст досить новин, сорока знялася. Летіла низько, щоб, бува, не прогавить когось, вартого уваги, і розповісти йому про останні події. Вона летіла до Бевзьгорода.