Вільгельм Гауф - Казки

Потім говорив Бенезар. Він розповів про сина, який той чемний і благородний хлопець, і заявив, що його син ніколи не піде на таке погане діло, щоб украсти чуже. Він вимагав, щоб каліф рішуче розібрав усю цю справу.

— Я сподіваюся, — промовив Гарун до Калум-Бека, — що ти, як велить тобі обов'язок, заявив про крадіжку до варти?

— Ну, звичайно! — скрикнув той, посміхаючись. — Я його навіть привів до судді. [160]

— Гукніть сюди суддю! — звелів каліф. Усім на диво, суддя зараз же, мов у казці, прибув у суд. Каліф спитав його, чи пригадує він цю справу, і той підтвердив, що пам'ятає.

— Що ж, ти вислухав юнака, і він признався у крадіжці? — спитав Гарун аль-Рашид.

— Ні, він був такий упертий, що ні з ким, крім вас, не хотів говорити! — заявив суддя.

— Щось я не бачив його, — промовив каліф.

— Ет, навіщо б я потурав! Тоді б мені щодня довелося зграями водити до вас весь набрід, який забажає з вами говорити.

— Ти ж знаєш, що мої вуха відкриті для всіх, — відповів каліф, — але, очевидно, докази крадіжки були такі, що не було потреби вести до мене винуватого? Ти виставив, Калуме, доволі свідків, які ствердили, що вкрадені гроші твої?

— Свідків? — перепитав Калум-Бек, полотніючи. — Ні, свідків у мене не було, і ви ж самі, володарю правовірних, добре знаєте, що всі золоті схожі один на одного. Звідки ж мені було добути свідків того, що ця сотня золотих взята з моєї каси?

— А звідки ж ти довідався, що ця сума належить саме тобі? — спитав каліф.

— По гаманцю, в якому лежали гроші, — відповів Калум-Бек.

— Той гаманець при тобі? — спитав каліф далі.

— Тут, при мені! — промовив купець, витяг з кишені й подав великому візирові, аби той передав каліфу.

Тоді скрикнув удавано здивований візир:

— Присягаюся бородою пророка! То це твій гаманець, собако? Це мій гаманець, і я подарував його з сотнею золотих одному бравому юнакові, який визволив мене з біди. [161]

— Ти можеш присягнути, що твій? — спитав каліф.

— Це така правда, як те, що я колись буду в раю, — відповів візир, — адже його зробила моя дочка.

— Еге-ге! — скрикнув Гарун аль-Рашид. — Виходить, що ти, суддя, несправедливо судив! Чого ж ти повірив, що гаманець належить тому купцеві?

— Він присягнув, — озвався переляканий суддя.

— То, значить, ти дав брехливу присягу? — гримнув каліф на Калум-Бека, який бліднув і тремтів, стоячи перед ним.

— Святий Аллах! — заблагав купець. — Чи я можу що сказати проти пана великого візира: він вельми поважна людина, але гаманець мій, і нікчемний Саїд його украв у мене. Я б дав тисячу золотих, коли б його можна було поставити тут за свідка.

— Що ж ти зробив з тим Саїдом? — спитав каліф суддю. — Скажи, куди по нього посилати, щоб він відповів мені?

— Я його заслав на безлюдний острів, — сказав суддя.

— О Саїде, мій сину! — скрикнув нещасний батько і гірко заридав.

— Отже, він признався в злочині? — спитав Гарун аль-Рашид.

Суддя зблід. Він блукав очима, не знаючи, що сказати. Нарешті промовив:

— Коли я не помиляюсь, то так — признався.

— Але напевне ти цього сказати не можеш? — провадив далі свій грізний суд Гарун аль-Рашид. — Ну, то ми ж його самого спитаємо. Виходь, Саїде, сюди. А ти, Калум-Бек, зараз же заплати тисячу золотих за те, що він тут.

Калум і суддя, думаючи, що перед ними привид, попадали обидва на підлогу і благали: [162]

— Згляньтеся, згляньтеся!

Бенезар, ледве тримаючись на ногах від радості, пригортав до серця свого знайденого сина. Калїф тим часом з холодною суворістю знову спитав суддю:

— Саїд перед нами. Чи признався він?

— Ні, ні! — скиглив суддя. — Я вислухав тільки Калума, бо він — поважна людина.

— Хіба я поставив тебе суддею над усіма для того, щоб ти слухав тільки поважних людей? — гримав Гарун аль-Рашид у благородному гніві. — На десять років я засилаю тебе на безлюдний острів серед безкрайого моря, щоб ти подумав там про справедливість. А ти, нікчемна людино, ти, що піднімаєш умираючого не для того, аби врятувати, а щоб зробити своїм рабом, насамперед заплатиш йому ті тисячу золотих, що обіцяв їх дати, коли він прийде сюди.

Калум-Бек уже радів, що так щасливо й дешево виплутався з біди, і збирався дякувати каліфові за ласку, коли той додав:

— За брехливу присягу на сто золотих дістанеш сто палок у п'яти. А далі нехай Саїд вибирає, чи хоче він забрати всю твою крамницю з товаром і тебе держати носієм, чи задовольниться платнею по десять золотих за кожний день своєї служби у тебе.