Вільгельм Гауф - Казки

Корабель страшенно кидало з боку на бік, і, зрештою, він увесь затріщав і міцно сів на підводну скелю. З палуби долинав ґвалт і галас, змішаний з виттям бурі. Потім усе стихло, але один з арештантів помітив, що в корабель рине вода. Вони почали стукати в люк, що був угорі, над ними, та ніхто не відповів. Коли ж вода ринула сильніше, тоді спільними зусиллями арештанти натисли на люк і виламали його.

Вони вибігли по драбині на палубу, але там не знайшли ні душі. Весь екіпаж поплив шукати рятунку на човнах. Більша частина каторжників була у відчаї, бо буря дедалі дужчала, а корабель тріщав і поволі тонув. Ще кілька годин [154] вони посиділи на палубі, потім знову налетів вітер, корабель зірвало з підводної скелі, на якій він застряг, і розбило, наг тріски.

Саїд учепився за щоглу й— тримався з усієї сили. Хвиля кидала його на всі боки, а він не випускав дерева з рук, гріб ногами і таким чином тримався на поверхні. Так він проплавав серед смертельної небезпеки, може, з півгодини і раптом помітив, що з одежі, як і колись, вислизнула його дудочка на золотому ланцюжку, й вирішив ще раз спробувати, чи не подасть вона голосу. Вхопившись однією рукою за щоглу, другою Саїд підніс дудочку до уст, подув — і пролунав дзвінкий чистий звук, буря враз ущухла, хвилі згладилися, немовби море полили олією. Саїду стало легше дихати, і він почав оглядатись, чи не видно де землі, і раптом відчув, що колода, котра зненацька опинилася під ним, якось дивно заворушилась і посунулась; він глянув на неї і з острахом побачив, що сидить не на колоді, а їде верхи на величезному дельфіні. Коли, трохи згодом опам'ятавшись, Саїд побачив, що дельфін хоч і дуже швидко, але спокійно й рівно пливе вперед, він приписав свій дивний порятунок чудесній дудочці і добрій феї і щиро подякував їй, звертаючись просто до неба.

Стрілою летів дивовижний кінь Саїда по морській хвилі, і перед тим, як почало смеркатись, він побачив берег і впізнав широку річку, куди дельфін одразу ж завернув. Проти течії дельфін плив слабше, і Саїд, щоб не померти від голоду та спраги, надумав попоїсти. Пригадавши собі, як роблять в такому разі в стародавніх чарівних казках, він витяг дудочку, подув у неї і побажав у думці, щоб йому був добрий обід. Зараз же риба спинилась, а з води виринув стіл, такий сухий, [155] мовби він тиждень стояв на сонці, і багато заставлений різними смачними стравами. Саїд жадібно накинувся на них, бо дуже зголоднів на злиденному арештантському пайку; попоївши досхочу, він подякував, а стіл зараз же пірнув у воду. Тоді Саїд штовхнув дельфіна, і той негайно рушив далі річкою, яка впадала в море.

Сонце вже сідало, коли в туманній імлі Саїд побачив велике місто, мінарети якого нагадували мінарети Багдада. Думка про Багдад не надто тішила юнака, проте його довір'я до доброї феї було дуже велике, і він не сумнівався, що більше не потрапить у пазурі безсоромного Калум-Бека. Приблизно за милю від міста, на березі річки, Саїд побачив розкішний палац; на превеликий подив, риба пливла в тому напрямку.

На даху палацу видно було багато гарно вдягнутих чоловіків, а на березі Саїд побачив цілий гурт слуг. Усі вони дивилися на нього й від здивування плескали в долоні. Дельфін спинився біля мармурових східців, що йшли від річки до будинку, і ледве Саїд встиг ступнути на них ногою, як риба зникла без сліду. В ту ж мить до нього збігли вниз по східцях кілька слуг й попрохали від імені свого пана завітати до нього й запропонували перемінити одяг на сухий. Він швидко перевдягся в сухе та гарне вбрання і пішов слідом за слугами на дах, де побачив трьох чоловіків. Найвищий і найпоказніший з усіх люб'язно привітав його.

— Хто ти такий, дивний чужинцю, — спитав він Саїда, — що так правиш рибою, як добрий вершник своїм скакуном? Ти, може, чарівник чи така сама звичайна людина, як і всі ми?

— Пане, — відповів Саїд, — останнім часом мені дуже не щастило, і коли ваша ласка послухати, то я розкажу вам свої пригоди. [156] І він почав розповідати цим трьом чоловікам свою історію, починаючи від того моменту, як покинув батьківську оселю, й до останнього — коли стався дивний його порятунок. Вони часто перебивали його, висловлюючи велике здивування і зачудування. Коли ж він закінчив, хазяїн, той, що так приязно зустрів його, промовив:

— Я вірю твоїм словам, Саїде! Але ти оповідав нам, що на змаганнях виграв медаль на золотому ланцюжку, а каліф подарував тобі перстень. Чи не міг би ти їх показати?

— Тут, на моєму серці, я зберігаю ці обидві речі, — промовив юнак. — Ці дарунки я втрачу хіба разом зі своїм життям, бо вважаю, що зробив славний і прекрасний вчинок, урятувавши великого каліфа з рук убивць.