Вільгельм Гауф - Казки

За цими словами він витяг ланцюжок та перстень і передав їх господареві.

— Присягаюся бородою пророка, це він, мій перстень! — скрикнув високий гарний чоловік. — Великий візире, обнімімо його, бо це наш визволитель!

Саїдові здалося, що йому сниться, коли обидва чоловіки стали його обнімати. Він кинувся в ноги високому й промовив:

— Даруйте мені, володарю правовірних, що я так з вами говорив, адже ви не хто інший, як Гарун аль-Рашид, великий каліф Багдада.

— Так, це я, твій друг! — відповів Гарун. — І віднині твої сумні пригоди скінчаться. їдьмо зі мною в Багдад, залишайся при мені в числі найближчих друзів, будь одним з моїх найвірніших порадників, бо ти справді тієї ночі довів, що Гарун аль-Рашид тобі не байдужий. Не кожний з моїх найвірніших друзів зважився б на такий вчинок!

Саїд подякував каліфові; він присягнув навіки залишитися при ньому, тільки нехай йому [157] дозволять відвідати батька, який, мабуть, дуже журиться за сином. Каліф визнав це прохання слушним і справедливим. Незабаром вони посідали верхи на коней і ще до заходу сонця прибули в Багдад. Каліф виділив Саїдові при своєму палаці кілька чудових, гарно прибраних кімнат і, крім того, обіцяв збудувати йому власний будинок.

При першій звістці про цю подію прибули Саїдові побратими по зброї — брат каліфа та син великого візира, — вони обнімали його, як чоловіка, що врятував таких дорогих країні людей, і прохали бути їхнім близьким другом. Та як же ж вони здивувалися, коли Саїд їм відповів:

— Я вже давно ваш друг, — і показав той золотий ланцюг, що здобув собі на змаганні, нагадавши їм то те, то інше з минулого.

Вони бачили його раніше смаглявим і з довгою бородою; коли ж Саїд розказав, як і чого він мусив критися від усіх, і коли попросив принести гнучку зброю для вправ і, фехтуючи з суперниками, наочно довів, що він і є Аль-манзор Хоробрий, вони з радістю обняли його вдруге, пишаючись, що мають такого друга.

Наступного дня, коли Саїд разом з великим візиром сиділи у Гаруна аль-Рашида, ввійшов Мессур, головний євнух, і сказав:

— Володарю правовірних, чи не можу я попрохати вашої ласки?

— Я хочу спочатку вислухати тебе, — відповів Гарун аль-Рашид.

— Там на дворі стоїть мій кревний, любий мені двоюрідний брат, Калум-Бек, відомий багдадський купець, — промовив Мессур. — У нього незвичайна справа з одним паном з Бальзори. Син того пана служив у Калум-Бека, потім [158] прокрався і втік невідомо куди. Тепер батько хоче, щоб брат повернув йому сина, а де той візьме, коли його немає. То від бажає і просить ласки, чи не могли б ви пане-господарю, маючи велику прозорливість і мудрість, уладнати між ним і тим бальзорським паном цю сумну справу.

— Добре, я їх розсуджу, — мовив каліф. — Нехай через півгодини твій брат і його супротивник прийдуть до судової зали.

Коли Мессур, подякувавши каліфові, вийшов з покою, Гаруїг аль-Рашид промовив:

— Це не хто інший, як твій батько, Саїде. Через те, що мені пощастило довідатися про все в цій справі, я судитиму їх так мудро, як цар Соломон. Ти, Саїде, заховайся за балдахіном мого трону і будь там, поки я тебе гукну; а ти, великий візире, звели негайно покликати дурного й квапливого суддю — . він буде потрібний мені при допиті.

Обидва зробили так, як їм було наказано. Серце Саїдове закалатало в грудях, коли побачив, як у судову залу тремтячою ходою, блідий та змучений, увійшов батько, і він помітив, з якою самовдоволеною і єхидною посмішкою перешіптувався Калум-Бек зі своїм братом — головним євнухом. Ця посмішка так розлютила Саїда, що він охоче вихопився б із-за балдахіна й добряче відлупцював би купця, бо найбільших страждань і поневірянь він зазнав через цього лихого чоловіка.

В залі зібралось багато народу: всі хотіли послухати, як судитиме каліф. Як тільки каліф сів на своєму троні, великий візир звелів, щоб у залі було тихо, а потім спитав, хто шукає правосуддя у його господаря. [159] Тоді наперед виступив Калум-Бек і нахабно заявив таке:

— Кілька днів тому я стояв на порозі своєї крамниці на базарі і побачив, що повз крамницю прямує оповісник і тримає в руці мішок грошей; поруч нього йде оцей чоловік. Чую, оповісник кричить: «Мішок грошей тому, хто дасть мені яку-небудь звістку про Саїда з Бальзори!» Цей Саїд був моїм слугою, і я крикнув: «Сюди, друже, я зароблю ці гроші!» Тоді цей чоловік, що тепер такий ворожий до мене, підійшов і так люб'язно спитав мене, що ж саме я знаю. Я відповів йому: «Чи ви часом не Бенезар, його батько?» — а як він те радісно підтвердив, я йому все й розказав, як я зустрів у пустелі юнака, врятував його, доглянув і привіз до Багдада. Чоловік від щирого серця зараз же подарував мені гроші. Та почули б ви, що каже цей божевільний далі. Коли я почав розповідати, як його син служив у мене, як зробив лихий вчинок, тобто прокрався, і потім зник невідомо куди, він не повірив цьому і ось уже кілька днів гризеться зі мною, вимагає, щоб я повернув йому назад сина і гроші, а я не можу віддати ні того, ні іншого, бо гроші я заробив за звістку, яку я йому дав, а його безпутного хлопця не можу висмоктати з пальця.