Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

— А хто йому скаже? До речі, охоронці живі?

— Живі. Проспляться та й годі…

— Ну, тоді вони батькові точно нічого не скажуть, — сказав Славко.

Він натиснув на педаль і мотор ледь чутно запрацював.

— Ти хоча б водити вмієш?

— До першого стовпа доїдемо, — усміхнувся хлопець.

Маринка у відповідь теж усміхнулася. Проте тривога залишилася. І тут вона відчула, як у неї переливається енергія від Коловерші. І де тільки вона взяла її?

Маринка витратила дорогоцінну енергію дуже ощадливо — вона глянула поверх часу. Автокатастроф попереду не передбачалося. Тож вона спокійно вмостилася на заднє сидіння машини, дбайливо уклавши кота поруч із собою.

Машина повільно виїхала з подвір’я. Славко пильно вдивлявся в дорогу і подумки дякував водієві, який з нудьги навчив його азів водійського ремесла.

— Вибач, що я на тебе нагримала, — несподівано сказала Маринка.

— Усе, забудьмо, — не відриваючи від траси пильного погляду, сказав Славко. — Мені ці «глибокі» зовсім голову задурили.

Далі вони їхали мовчки. Хіба що час від часу зустрічалися поглядами в дзеркалі заднього виду. І тоді обоє червоніли.

— Приїхали! — нарешті повідомила Марина.

Славко допоміг дівчинці донести її трофеї до квартири…

— Дякую, — відказала Маринка і відвела погляд.

— Немає за що… — Славко дивився в інший бік. — А можна я тобі зателефоную? — несподівано запитав він.

— Можна, — відказала Маринка. І Славкові дивно було бачити, щоб дівчинка, яка так хоробро трималася проти джина, раптом залилася фарбою по самісінькі вуха.

— А ти номер своєї мобілки дай, — попрохав він.

Марина проторохтіла номер свого мобільного телефону (вона знала його напам’ять). Славко кивнув.

— Ти запиши, а то забудеш, — порадила Марина.

— Не забуду. Бувай.

— Бувай… — і Маринка повернулася до дверей.

— Стривай, — почулося позаду. Славко опустив у кишеню руку і простягнув дівчинці щось загорнуте в клапоть брудної ганчірки.

— Це Скринька Верлікоки, — сказав він.

Марина посміхнулася і поправила його:

— Верліоки!

— Ага… Бувай.

Цього разу Славко пішов… Точніше, гучно тупаючи ногами, подався сходами униз.

— Ох і влетить же йому від батьків і за вітальню, яку ми розтрощили, і за машину! — зауважила вона, звертаючись до Кіра.

— Ти ще про ворота забула, — нагадав той.

— Не влетить, — почула Марина за своєю спиною незнайомий чоловічий голос.

Дівчинка швидко обернулася. На неї дивився сивий дідусь. Щось в ньому було знайоме. Він був дуже схожий на вершника, що сидів на Легасі, але водночас вони були різними.

— Не лякайся, — сказав дідусь. — Я — твій друг. Я прийшов по книгу… — і поглянув на дівчинку добрими очима.

— Мечі та Скринька Верліоки теж не завадять, — додав він.

Чомусь Маринка одразу повірила йому. Вона простягла старому книги, тоді подала три мечі і скриньку.

— А чому Славкові не влетить? — запитала Марина. — Джин там такого безладу наробив!

— Ви теж постаралися, — відказав старий. — Але не турбуйся, звичайні люди, які так чи інакше причетні до цієї історії, вже забули про неї. Та й вітальня, про яку ти так турбуєшся, уже відновлена. Там наші чарівники постаралися.

— Зрозуміло, — сказала Маринка і, приховуючи збентеження, попрохала: — А можна зробити так, щоб Славко бодай хоч щось пам’ятав?

Тінь усмішки промайнула по зморшкуватому обличчю старого.

— І це все, про що ти просиш? — запитав він.

— Та… так.

Старець похитав головою:

— Ти зробила велику послугу всім магам і чарівникам, а просиш як нагороду таку дрібницю… Втім, кожен вибирає свій шлях. І кожен йде своїм шляхом… Ось тобі дар волхвів.

І з цими словами старий простягнув дівчинці меч Азот.

— Дякую, — сказала Маринка. — Тільки боюся, що мама сварити буде… Та й навіщо він мені? — Марина була збентежена таким даром… Дивний дар для дівчинки, навіть для відьми.

— Не турбуйся, — заспокоїв її старий. — Азот вміє бути невидимим простим людям, тому мати тебе сварити не буде. А відповіддю на твоє питання буде те, що ти вже вибрала свій шлях. Правда, ще до кінця не усвідомила його. І на цьому шляху Азот неабияк знадобиться тобі.

І з цими словами старий зник. Зникли і всі артефакти, лишився тільки Азот. А Маринка відчула, що вона буквально переповнилася магічною енергією: мабуть, старий передав їй частину своєї енергії, але не захотів про це нагадувати. Та зараз дівчинку непокоїло інше.