Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

— Та чого там, — слабким голосом відказав Домовик і поглянув на Маринку. — Атем у тебе?

— Так, — відказала Маринка.

— Ідіть. І хай вам щастить, — сказав Домовик і розчинився в повітрі.

І вони вирушили в дорогу.

Коли друзі спустилися у двір і проходили повз Осокорика, Кір-Костик задумливо мовив:

— Зброю б мені якусь… а то я себе без магії якось незатишно почуваю.

Осокорик заворушив листям, наче від вітру (хоча який може бути вітер, коли час зупинено?). І на землю впав сучок, що формою дуже нагадував замашний ціпок. Марина чомусь відразу зрозуміла, що ціпок цей чарівний — він був немов із заліза.

— Дякую тобі, Великий Осокорику, — вклонився дереву Кір-Костик.

Він підняв кийок і зі свистом змахнув ним у повітрі.

— Саме те, що треба, — вдоволено зазначив він.

Місто мало вельми незвичайний вигляд. Час зупинився, і це створило фантастичні картини.

Усміхнена дівчинка, що каталася на роликових ковзанах, так і застигла на одній нозі.

Хлопчисько на велосипеді хвацько звертав і завмер в такій позі, що, здавалося, ось-ось впаде. На хлопця загавкала крихітна болонка, — і застигла із роззявленим писком. Здавалося, що вона хотіла позіхнути.

Повнощока дівчина сиділа на лаві й задумливо жувала гумку — та так і завмерла з відкритим ротом. Вона мала такий несимпатичний вигляд, що Маринка вирішила, що відтепер ніколи не візьме ту жуйку до рота.

Натомість Кір-Костик, помахуючи кийком, бадьоро крокував серединою вулиці й не роззирався навсібіч. Було видно, що такі картини для нього — не дивина.

А Коловерша метушилася, забігаючи то вперед, то назад. Вона не оминала жодної застиглої постаті і від цього помітно збільшувалася.

— Гляди не перестарайся, — застеріг її Кір-Костик. — Бо, коли час відновиться, вони попадають від слабкості.

— Я потроху беру. Зовсім по крапелинці.

— По крапелинці, — пробурмотів Кір. — Можна подумати, що в людей так вже й багато тих крапелинок…

— Гадаєш, що у людей мало магічної енергії? — запитала Маринка, спостерігаючи, як Коловерша втягує повітря перед носом здоровецького дядька, що застиг у відчиненому віконці автомобіля.

Кір-Костик ствердно кивнув головою:

— У сучасних людей — так. Чим більше людина вірить в диво, тим більше у неї магічної енергії. А про нинішніх людей цього не скажеш. Як не дивно, але найбільше магічної енергії мають діти.

— Прийшли, — сказав Кір-Костик.

Селище елітних котеджів дуже мало скидалося на звичне поселення. Це радше було містечко казкових палаців, що виглядали з-за височенних парканів. Утім, Маринку це не цікавило… саме у цей час… І «саме цей час» був розтягнутий на незрозуміло який термін.

Коловерша так переповнилася енергією, що стала одного зросту з Кіром-Костиком. Той похитав головою і поцікавився:

— А не луснеш?

— Ні, — відказала вона. — Я в нормі, — і по-дитячому хвицнула ніжкою.

Кір зітхнув і звернувся до Маринки:

— Як ти гадаєш, де той будинок, що нам потрібен?

— Не знаю, — зізналася Маринка. — Думаю, що він сам знайдеться.

— Гляди ж, не помились, — буркнув Кір.

Кір-Костик крокував поруч із Маринкою і час від часу пересмикував то одним, то іншим плечем. Чи то тренував грудні м’язи, чи тому, що почувався незвично. На запитання не відповідав, хіба інколи бурчав щось собі під ніс. Востаннє він пробурчав так, щоб почула і Маринка:

— Усе це добре, от тільки невідомо, скільки ще магія буде стримувати час.

Маринка і сама все розуміла. Вона хотіла щось сказати у відповідь, але Кір-Костик раптом зупинився і напружився…

— Тихо! — прошипів він.

Марина абсолютно нічого не чула. Втім, вона знала, що інші істоти здатні чути те, що недоступно людському вуху… Тим більше, що підкова Легаса на її грудях якось дивно посмикувалася.

Кір-Костик постояв, послухав, потім повільно, озираючись на всі боки, рушив далі.

— Ой, як мені це все не подобається! — нишком зізнався він.

— Мені це вже давно не подобається, — так само тихо відповіла Маринка.

Однак, що саме їй не подобається, не уточнила. Та й ніколи було. І так зрозуміло, що небезпека чатує на них десь зовсім близько. Може, навіть поруч…

Два здоровецькі пси з’явилися перед ними так несподівано, що Маринка навіть зойкнути не встигла. Чи то вродилися з-під землі, чи виникли з повітря. З ікластих пащек виривалося полум’я, вони приглушено гарчали, з-під задніх лап вилітала земля. Пси повільно й невідворотно наближалися.