Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Як тільки Біленький з Професором кинули свої рюкзаки біля парти, пролунав дзвоник і всі почали розсідатися по своїх місцях. У клас зайшла Галина Петрівна. Школярі радісно привітали її і приготувалися слухати. Інформатики сьогодні ніхто не чекав, а тому зошита не брав. От пощастило! Перший день після канікул — і одразу інформатика, та ще й писати нічого не потрібно. Сиди собі та на вуха накручуй!

— Ну що, шановні! Усі добре відпочили? — звернулася до них вчителька. Вона до всіх, навіть до найменших, зверталась на «Ви» і при цьому знала кожного на ім’я. Як їй вдавалося запам’ятати стільки імен — було загадкою для всіх.

— Сьогодні я розкажу вам про те, яку шкоду вашому домашньому комп’ютеру можуть заподіяти віруси; розповім, як з ними боротись і як захистити інформацію, — розпочала урок Галина Петрівна. — Віруси-це;..

— …прекрасні створіння! Вони дуже ніжні і турботливі! — почулося від парти, за якою сиділи Біленький з Професором. Ураз двадцять дев’ять голів повернулись і п’ятдесят вісім очей уп’ялись у Біленького. Почервонівши як рак і нічого не розуміючи, Сашко глянув на друга, але той тільки кліпав здивованими очима.

Галина Петрівна осудливо подивилася на Сашка, помовчала кілька секунд та повела далі.

— Віруси — це шкідливі програми, які можуть знищити або пошкодити інформацію на ваших жорстких дисках. Для того, щоб цьому запобігти…

— …необхідно ставитися до них лагідно, вчасно годувати та влаштовувати змістовне дозвілля!

Біленький, ховаючись від поглядів усього класу, нахилив голову до парти. Очі його зупинилися на рюкзаку, що недбало стояв біля столу. Блискавка на ньому була розстібнута, і зсередини виглядали рильце та нахабні очка прибульця з Інтернету.

Побачивши, звідки на його голову впало нещастя, хлопчик кілька разів копнув рюкзак ногою, і шкідлива програма сховалася в його нетрях. Професор беззвучно ворушив губами, не тямлячи, що діється з товаришем. Галина Петрівна, яка зовсім не чекала такого від свого улюбленого учня, знову замовкла. У класі зависла гнітюча тиша…

— Ви вже виговорилися? Я можу продовжувати? — голос Галюсі звучав рівно, але щоки їй порожевіли, і це означало, що вона починає нервуватись.

— Вибачте, будь ласка, — промимрив хлопчак, уже геть буряковий від сорому, і ще нижче опустив голову.

«Віруси можуть»… «для того необхідно»… «ви маєте знати»… — мов крізь вату доходили до Біленького слова Галини Петрівни. У голові бухала кров, а вуха горіли вогнем. Час від часу хтось із однокласників обертався до нього і єхидно посміхався, показуючи якісь незрозумілі знаки. Навіть Петрик відсунувся від нього на край парти. У повному дітей класі йому стало зовсім самотньо!

— …антивірусні програми, — говорила Галюся своїм красивим, рівним голосом, — розроблені для того, щоб…

— …вбити все прогресивне! Все, що несе людям радість і цікаві пригоди! ГЕТЬ АНТИВІРУСИ! ХАЙ ЖИВУТЬ ВІРУСИ! — несподівано заверещало з-під парти, аж увесь клас здригнувся.

Ну, тут уже не витримала навіть Галина Петрівна! Вона мовчки підійшла до Біленького, взяла його за руку, допомогла повісити на спину рюкзак та підвела до виходу. Галюся відчинила перед Сашком двері та, зробивши реверанс, злегка підштовхнула хлопчика в коридор. Усі учні без винятку (навіть ти, Петре!) голосно зареготали.

— Позбулися анти-анти-віруса! Тепер усі комп’ютери школи можуть спати спокійно! — почув уже на виході Біленький слова Монтицького, кинуті йому в спину…

Після такого приниження залишатись у школі Біленький не міг! Він недбало вдягнувся і, тягнучи за собою рюкзак та раз у раз копаючи по ньому ногами, побіг додому, де міг сховатися від дошкульних слів та сміху однокласників…