Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

— Повернуся додому, — прошамкав напханим ротом Петрик, — усе підряд буду їсти! А то часом мама сердиться: «Те не хочу, се не хочу»! Ех, розуму не було!

Поряд з ним раював Сашко, по вуха заляпаний фруктовим соком.

Пообідавши, друзі вийшли на вулицю. За ними повагом, як і личило вождю, викотився Федько.

У таборі, здавалося, всі займались своєю справою. Жінки кричали на дітей, діти сновигали під ногами у чоловіків, а чоловіки щось майстрували з дерева та каменю. Де-не-де курився димок і пахло смачненьким.

Ніхто не звертав на прибульців ніякої уваги, поки вони гуляли селищем. Але тільки-но друзі наблизились до джунглів, як ніби з повітря матеріалізувався невеличкий пігмей зі списом у руці та сердито замахав на них.

— Не можна до лісу! — зрозумів Професор. — А ви казали: все добре, все чудово! А це та ж клітка, тільки велика. Ох, розібратися би скоріше, що тут коїться, та й забратися звідси!

— Дай Боже! — відповів Петрик та повернув назад до табору.

Вже сутеніло… Від пережитого за день очі у хлопців злипались, ніби на повіках лежав важкий тягар.

— Ну що, королю! Влаштовуй тепер нас на ночівлю! — ледве ворушив язиком Сашко.

Гаматі підскочив:

Федько почав вертіти головою, шукаючи когось з аборигенів, — ще бракувало, щоб король сам подушки та ковдри носив! Буквально через кілька секунд до них підскочив маленький курдупель, на якому, як на вішаку, висів одяг Професора.

— Ти дивись! — враз прокинувся Петрик. — Воно вкрало мої штани та й ходить тут, навіть не ховається! Знаєш, на кого він мені схожий? — повернувся хлопець до Біленького. — Пам’ятаєш Славка? У нас у дворі живе? Той у мене теж колись м’яча поцупив, а потім все у Сірка очі позичав, ніби то й не він!

— Гей, Славку! — .звернувся він до пігмея. — Ти не хочеш мою вдяганку повернути?

Пігмей, нічого не розуміючи, дивився на Професора. В його очах не було й тіні розкаяння за вчинене.

— Викапаний Славко! Ну і чорт з тобою! Носи на здоров’я!

Тут новохрещений пігмей схопив за руку Біленького і, щось белькочучи та через слово повторюючи «маюмба!», потягнув того до великих каменюк, на яких перед цим в образі вождя красувався Вірус.

— Та що ж ти хочеш? — пручався Сашко. — Я вже засинаю на ходу!

Але абориген ніби й не чув нічого. Він підвів хлопчика до потрібного місця і почав тикати своїм брудним пальцем у якісь зображення, що з усіх боків прикрашали уламок скелі.

— Ну ти мені ще зараз конкурс наскельного малюнка тут влаштуй! — обурився Біленький. — Давай спати нас веди!

— Ану-ану, почекай-но! — обізвався за його спиною Професор, який разом з іншими потягнувся за Біленьким, щоб побачити, що ж так наполегливо хоче показати їм пігмей.

— Ти подивися, що тут!

Хлопці та дикобраз, забувши про сон, роздивлялися малюнки. Ось на одному з них постать, схожа на Віруса. Вона стоїть на камені, простягнувши вперед руки, а перед нею на колінах — юрба пігмеїв зі списами. На другому та ж особа сидить у казані, а над нию двоє аборигенів з опахалами виконують роль вентилятора.

— О, дивись! Це, напевно, мій родич! — втішено зазначив Федько. — Бачите, нас тут споконвіку шанують!

— Ти далі дивись! — здавлено промовив Професор.

На наступному малюнку четверо малорослих вояків несли зв’язаного Вірусового родича до озера, з якого стирчала голова невідомої, схожої на великого динозавра, потвори.

— Хочеш сказати, що це вони до зоопарку твою рідню водили, на звірів подивитися? — повернувся до Федька Біленький.

— А може, це у них легенда якась? Про те, як мої предки перемогли злого дракона! От після того ми і в пошані!

— Я думаю ранок багато підкаже нам!

зримував дикобраз, що вже теж заледве тягнув свій прикрашений шрамами організм.

— Веди-но ти, Славку, нас кудись! Туди, де ми зможемо свої кісточки на десяток годин кинути! А прокинемося, тоді й будемо далі роздивлятися твої малюнки! — сказав Професор, обернувся та й пішов по доріжці в напрямку Вірусового житла. За ним вервечкою потягнулись і інші.

Пігмей стояв та якось здивовано і водночас злякано дивився на друзів. Проте, зрозумівши, що вони вже не повернуться, кинувся за ними, обігнав їх та почав знаками показувати на курінь, що стояв недалеко від Федькового, але був набагато менший.