Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Хлопці одночасно обернулись. Нараз ноги в них затремтіли, волосся стало дибки і по шкірі побігли мільйони мурашок. Перед ними на задніх лапах (якщо так можна сказати!) сидів не дуже великий, але зубатий та страшний… крокодил! Шкіра його була вся в якихось наростах, маленькі очка хижо блищали, хвіст метлявся зі сторони в сторону, як у розлюченого кота. На шиї у цього представника місцевої фауни висіла брудна мотузка з прив’язаними до неї брязкальцями.

— Гр-р-р-р! — почулося з іншого боку.

Боячись навіть подумати, хто це може бути, хлопці повернули голови і побачили старшого брата почвари. Близнюк виглядав точно так само, тільки був дещо більший.

Плазуни не спускали з друзів очей. Поки що вони не виявляли особливої агресії, але чекати від них приязності було годі.Раптом крокодили якось дивно захекали, стали на всі чотири лапи та поповзли до застиглих і онімілих хлопців.

Аж тут перед звірами виникла несподівана перепона! Гаматі встиг розвернути свою кепку дашком назад, встати в бойову стійку і спокійно, з виглядом боксера-важковаговика, що споглядає потуги вдвічі легшого колеги, дивився на плазунів, які здивовано чекали, що ж то буде далі.

Дикобраз підстрибнув, розвернувся в повітрі і зі всієї сили загилив ногою ближчого крокодила. Той клацнув зубами, відірвався від землі та, з тріском ламаючи кущі, вилетів на галявину мало не до ніг пігмеям. Його менший товариш злякано підібгав хвоста і почав задкувати, намагаючись сховатися від новоявленого Чака Норріса.

Дикуни, що до цього часу досить голосно шуміли, вражено стихли. Усі пігмейські голови одночасно повернулись, бажаючи з’ясувати, що за дивні звуки лунають із рідних джунглів.

Гаматі в запалі бою вискочив із кущів, щоб наздогнати ворога та навісити йому ще гарячих — аби знав. Хлопці, захоплені бойовиком, який розігрувався в них на очах, забули про небезпеку, яка чекає їх на галявині, та потягнулися за товаришем. Тубільці вражено спостерігали за цією сценою. Вони напружинились і готові були кинутися в боротьбу щосекунди. Дехто з них уже ступили кілька кроків уперед.

— Стійте!!! — пролунав гучний владний голос зверху. Зупинились усі. Завмерли хлопці, зрозумівши нарешті, що їх розсекретили; не сходили з місця пігмеї, які чомусь послухалися команди, присмирів у бійцівському захваті Гаматі, і навіть крокодили застигли в очікуванні.

— Підійдіть до мене! Ви, троє, що з лісу вийшли. Підійдіть та розкажіть, що ви тут забули та кого шукаєте! А потім ми вами пообідаємо!

Друзі переглянулись. Тікати не було змоги! Перед ними сиділи крокодили, які вже оговтались і показували великі гострі зуби. Ззаду їх оточила розлючена юрба тубільців, готова на команду свого вождя розірвати ворога. Схоже, виходу не було. Тільки Гаматі буркотів щось собі під носа, рахуючи ворогів та роздумуючи, чи встигне він їх усіх покласти до обіду.

— Ги-ги-ги! — црозвучав над головами дивний сміх. — Ну що стали там, думаєте нарешті йти чи ні? Злякалися? А я такий, я кого хочеш злякати можу!

Дивно, але голос здавався хлопцям знайомим.

Ну що ж! Сім бід — один громовідвід! І хлопці повернулись до небезпеки обличчям. У них вп’ялися голками сотні очей. Тубільці з цікавістю, але дещо насторожено поглядали на невідомих їм людей та на створіння, яке так легко розправилося з охороною. Коротуни про щось перешіптувались між собою та показували на них пальцями.

На великій каменюці сидів, напевно, вождь племені. Сонце світило з-за його спини, тому розгледіти щось достеменно було неможливо. Видно було лише, що він також маленького зросту, а на голові має чудернацький високий убір із пташиного пір’я та листя. В руках вождь тримав якусь довгу товсту трубу.

— Ну то що, друзі мої! — сказав вождь у трубу, від чого голос його став розкотистим та гучним. — Може, нарешті обнімемося!

Він ступив кілька кроків наперед, і хлопці зі здивуванням побачили свого любого й милого Вірусика!..

— Слухай, Сашку! Ти бачиш те саме, що й я? — повернувся Професор до товариша. — А то в мене, схоже, якісь галюцинації. Погляну на ту гору — ніби Федько. А розумом точно знаю, що такого бути не може!

— Якщо це галюцинація, то не в тебе одного. Мені те ж саме ввижається! — витріщав очі Біленький.

— Ви що, не впізнаєте мене! Та я це, я! — підійшовши до краю свого постаменту закричав «вождь», і друзі пересвідчилися, що це дійсно Бірус Федько власною персоною.