Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

— Слухай, Професоре! Ти, по-моєму, дійсно злегка перегрівся! Який пігмей, що тобі ввижається? — сказав Біленький.

Петрик зі злістю обернувся. Зараз він міг би сам з’їсти будь-якого людожера — так дошкуляли йому кпини друзів. Але на березі нікого не було. Коротун розчинився у рештках туману. Хлопчик повернувся на берег, потупцяв на місці, де стояв кілька хвилин тому, і не знайшов там ніяких слідів незнайомця.

— Глянь, оно якесь обшарпане дерево росте, — підійшов до друга Сашко. — Може, тобі спросоння здалося, що то хтось стоїть.

— Та не спросоння! Я давно прокинувся, вже і покупатися встиг!..

— У-р-а-а! — закричав Біленький. — А я і не подумав, що це покупатися можна. У нас вдома зараз холоднеча, сніг і вітер, а ми тут, як на курорті. Ех, подобається мені цей рівень! Якийсь він найлегший та найприємніший.

— Я би на твоєму місці не дуже розслаблявся! — промимрив Професор. — Хтозна, що воно ще може бути. Одяг же забрав хтось!

— Та знайдемо ми твій одяг! Може, сам і поклав кудись та й забув. От я часом прийду зі школи, роздягнусь, а вранці шукаю — ні сорочки, ні штанів. Тільки мама і може знайти! Так і в тебе вийшло. Гайда купатися! Гей, Вірусе, ти йдеш?

Федько, повагом перебираючи лапками, підійшов до води, понюхав її, потягнувши рильцем, та злякано відсахнувся.

— Ой-ой-ой! — закричав він. Рятуйте! Там унизу якесь страховисько! Ніс рухається, очі вирячило і дивиться. Так, здається, і затягне до себе! По очах видно, що недобре задумало.

Хлопці дружно зареготали. Це той Вірус, який навіває жах на всі комп’ютери світу та створює проблеми людству?! Злякався свого ж відображення!

— Ну і добре, ну і не полізу я з вами. Ніколи не купався і навіть не збираюся! — ображено відвернувся прибулець з Інтернету, набуваючи фіолетового кольору.

Біленький підморгнув Петрикові, і вони разом роздягнулися, схопили Віруса на руки, підбігли до води та легенько поклали його на поверхню. Федько вирячив очі та хотів був закричати, але вода потрапила йому до рота, і замість крику звідти вийшло якесь незрозуміле булькотання. Хлопці вже збирались витягати переляканого Віруса, як той пірнув, випустив ще кілька великих бульбашок та… поплив!

— Ой краса! — лежачи на спині з примруженими очима, перебирав він лапами. — Якби ви не вирішили мене позбутись, навіть і не дізнався би, що таке справжнє задоволення!

— Та що ти таке кажеш! Куди ми без тебе. Я навіть не уявляю, як раніше жив, коли тебе ще з нами не було! — розчулено проказав Біленький.

І друзі, вже всі разом, почали бавитись у воді. Вони грали у «водяного квачика», ганяли один за одним, бризкались і зовсім забули про всі небезпеки.

Досхочу накупавшись, вони повиходили на берег. Сашко натягнув на мокре тіло одяг, віддавши Професору свого камзола, що так пасував до його нової спіднички. Вірус обтрусився, як песик, радісно всміхнувся, повернувся до хлопців, збираючись щось їм сказати, та раптом очі його застигли і заокруглились. Він почав з надзвичайною швидкістю мінитися кольорами.

— Та кінчай ти вже приколюватись, що це за світломузика! — глянув на нього Біленький. — Що знову придумав?

— М-м-м-м! — промимрив Федько та показав лапою кудись за спини хлопців. — М-м-м-м-м-м-м-м!

— Чого ти мукаєш, як корова? По-людськи можеш сказати? — накинувся на нього Професор.

Друзі разом обернулися, щоб подивитись, чого так розхвилювався Вірус, і самі завмерли від несподіванки. Біля кущів, що нависали над озером, великою юрбою стояли невідомі чорні, як антрацит, невисокі створіння. Вони майже всі були в таких самих спідницях, як та, що її змайстрував собі Петрик. Кожен із них тримав у руці або сокиру з кам’яним рубалом, або списа з таким самим наконечником. Серед тубільців виділявся один, на якому, наче на опудалі, висів одяг Професора. Пігмеї мовчки дивились на трійцю. Вони не рухались і не видавали жодних звуків, і від цього ставало ще моторошніше. Та й ліс, здавалося, зовсім замовк — ні співу пташок, ні шелесту вітру. Все застигло в передчутті лиха.

— Маюмба!!! — закричав коротун у Петриковому одязі, підняв над головою списа і потрусив ним.

— Маюмба!!!! — луною озвались усі воїни і зі страшними скорченими пиками почали наступати на друзів.

Сашко схопив на руки Віруса, притулився до Петрика і цього разу вже точно прощався з життям. Пігмеї стіною насувалися на них, махаючи своєю зброєю. Хлопці закрили очі, щоб не бачити цього страшного видовища. Врятувати їх зараз могло тільки чудо!