Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Професор уже бадьоріше обдивився навкруги і був приголомшений побаченою красою. Виявилось, що вночі вони прибігли до озера. Зараз воно було оповите туманом і ледь-ледь проглядалося за найближчими деревами. Над лісом вставало сонце і освітлювало своїми першими променями верхівки дерев, роблячи їх рожевими, схожими на запалені ліхтарики.

Роса лежала на траві та листі. В ній також виблискувало безліч маленьких сонечок, і від цього краплинки нагадували коштовне каміння. Легеньке павутиння з бурштиновими намистинками, ніби місток, з’єднувало дві високі травинки, і на ньому тихенько гойдався сонний павук.

Хлопчик неквапом пішов до озера. Він добре пам’ятав, чим закінчилось його вчорашнє полювання на рідкісних метеликів, тому ступав обережно і уважно дивився під ноги. Підійшовши до берега, Петрик опустив руку в воду і з подивом відчув, що вона тепла-тепла, як на морі в кінці липня. Професор роздягнувся і, в чому мама народила, помаленьку поліз на глибину. Він пам’ятав, що в незнайомих водоймах стрибати не можна (та і страшнувато йому трохи було — не знав, що там у воді може плавати!). Дно було піщане і м’яке. Під ногами снували маленькі рибки, які легенько лоскотали п’яти і примушували усміхатись.

Сонце піднялося вище і помалу розганяло туман. Плесо було тихим і спокійним, тому хлопчик розпружився і став хлюпатися в воді, як велика риба. Він то лягав на спину і здіймав фонтан бризок, то легенько пірнав і пускав під водою бульбашки.

Так тривало хвилин із п’ятнадцять. Нарешті Професору набридло купатися. Він вискочив із води та хотів був одягти своє манаття, але не побачив його на березі. Хлопчик здивовано покрутив головою, оглянувся, шукаючи місце, де він ще міг залишити свій одяг, та так його і не знайшов.

— Маячня якась! І собаки не брехали, і одежину поцупили! — сказав вголос Петрик, гарячково обдумуючи, що ж йому тепер робити. Якось не дуже хотілось бігати берегом голяка. А ще як друзі побачать — засміють, до кінця життя згадуватимуть це купання.

— А може, це Біленький і постарався? Та ні, — заспокоював себе Професор, — не міг він так по-дурному пожартувати! Та й сплять вони ще!

Хлопчик нарвав жмут очерету, що ріс біля озера, змайстрував подобу спідниці, обкрутив її навколо талії та, майже заспокоївшись, пішов будити товаришів. Одначе не ступив він і кілька кроків, як почув за спиною якесь шарудіння. Петрик злякано озирнувся, але ззаду нікого не було. Він пройшов ще трошки, і шарудіння почулося знову. Професор різко обернувся, щоб побачити переслідувача — і побачив! Перед ним стояв невеличкий чоловічок із геть чорною шкірою та великим списом у руці, вдягнений у його одяг.

— А це що за чудо? Чого ж вони всі тут недомірки якісь?! Їдять погано чи що? — крутились йому в голові безладні думки. Одяг на незнайомцеві смішно теліпався — все-таки Петрик був великим хлопчиком.

Сказати, що Професор злякався, — нічого не сказати! Зовсім недавно він прочитав про плем’я пігмеїв-людожерів, яких тільки зараз знайшли в джунглях Африки. Ті пігмеї, поки їх ловили, перекусали половину експедиції та зовсім би всіх поїли, якби їх не нагодували кашею з маслом. Після цього вони перестали кусатись, але почали бігати за керівником експедиції та весь час просити тої каші.

«От і поправить зараз своє здоров’я цей пігмей! — подумав хлопчик. — Спочатку мене схрумає, а потім сонних друзів пов’яже та на шашлики пустить. Треба їх якось рятувати!»

— Сашку! — зарепетував Петрик. — Вірусе! Вставайте, тікайте до лісу, а то зараз вас з’їдять!

— Де, де їжа? — почувся голос Федька. — Знову все самі, без мене! Та коли ж ви нарешті навчитеся ділитися!

— Хто б говорив! А кого це Гертруда в один рот напихала, коли ми лежали скручені по руках та ногах! — пролунав сонний голосок Біленького.

Професор побачив, як друзі попіднімали голови і здивовано втупились у нього.

— Ну і чого вирячились, один з другим? Давно не бачили?

Петрик уже й забув, що на ньому не обідрані штани, а якась гавайська спідниця.

— Що це ти за карнавал тут влаштував? — насмішкувато поцікавився Сашко. — Новий рік ніби вже минув.

— А я таке бачив уже! — приєднався до Біленького Вірус. — Я колись в Африці до одного багатія в комп’ютер потрапив, так уночі, бувало, вилізеш, а вони запалять вогнище, понатягують такі спідниці, розмалюють пики і стрибають до ранку! Ну а в цього то, мабуть, від книжок і від пригод запалення мозку! Треба його охолодити чимось.

— Це вас охолодити треба! Чи ви спите, чи вам повилазило? Добре, якщо цей пігмей один! А раптом зараз тут їх сотня збереться?!