Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

підскочивши, обкрутився навколо себе дикобраз, знову роблячи лапами ті самі рухи.

Цього разу він ударив себе в незахищені голками груди і підняв два пальці на лапці, що, судячи з усього, означало «перемога».

— І хто він, той Гаматі? — похмуро поцікавився Біленький, дивлячись на безглуздого дикобраза, який скакав перед ними, як коник-стрибунець ще й верз якусь нісенітницю.

Той аж звився на місці:

Хлопці любили слухати різну музику. Тож вони чудово знали, що є такі пісні, коли люди не співають, а говорять

під музику. Реп виник у негритянських кварталах в Америці, а потім розійшовся по всьому світу. Але побачити репера-дикобраза!.. На таке не сподівався ніхто!

Друзі перезирнулись. Дуже сумнівним помічником здавався їм цей облізлий звір. Але дві голови добре, а три можуть зробити справжній переворот! І Професор коротко переказав Гаматі історію викрадення Віруса, не заглиблюючись у подробиці та особливо нічого не пояснюючи. Дикобраз зі всього сказаного зрозумів тільки те, що вони втратили свого друга та не можуть залишити його в біді.

Гаматі покрутив носом, чхнув і войовничо крикнув «Йо-о-ов», даючи зрозуміти, що готовий подолати всіх ворогів своїх нових друзів.

— Слухай, друже, — звернувся до нього Біленький, — а ти не можеш по-людськи, без цих твоїх штучок-дрючок?

Сашко досить кумедно повторив рухи дикобраза, крутонувся, гепнувся на землю та несподівано засміявся. Його веселощі підхопили Професор з Гаматі, і вони всі разом декілька хвилин дружно реготали, показуючи один на одного пальцями.

— Ну все вже, годі! — майже проридав Петрик. — Я більше не можу сміятися! Треба йти! Хто знає, що там з Федьком ті пігмеї вичворяють!

Хлопці враз посуворішали. Гаматі, виставивши ніс та настовбурчивши залишки голок, рушив попереду, прокладаючи хлопцям шлях…

З добрим провідником дорога здалася хлопцям набагато легшою. Час від часу той, зашпортавшись, видавав приблизно таке:

Або підбадьорював хлопців, що вже хиталися від знемоги:

При цьому він фиркав, крутив очима та ворушив вухами.

Через кущі й ліани, що заважали йти, дикобраз сунув, як бронетранспортер. Після нього залишалася широка вторована стежка, якої не змогла прокласти навіть, група загарбників, що викрала Віруса.

Раптом він, щось буркнувши, різко зупинився. Біленький, котрий ішов за ним, наскочив на гострі голки, зойкнув і собі застиг на місці.

Професор виглянув із-за плеча друга та крізь кущі побачив велику галявину, що розляглася серед заростів. На ній було розкидано багато невеликих пірамідок-куренів, з деяких із них тягнувся легенький димок. У дальньому кінці лежали горою величезні каменюки, і саме біля них скупчилась юрба вже добре знайомих пігмеїв. Вони щось кричали і, як можна було розгледіти, потрясали своєю зброєю.

— Здається, прийшли! Ну, і що далі? — промимрив Професор.

— А далі підкрадемось ближче та підслухаємо, що у них там. А потім вже будемо план складати, — сказав Біленький та повернув у джунглі, щоб непомітно обійти галявину.

Продираючись крізь кущі та ліани, хлопці й Гаматі майже впритул підійшли до місця збору тубільців.

— Ех, шкода — нічого не чути! — повернувся до друзів Біленький, який тепер вирвався вперед. — А ближче підходити ризиковано! Ну що ж, почекаємо, а там, може, щось придумається.

Вони присіли за кущами та налаштувалися чекати.

— Гр-р-р-р! — прозвучало за спиною.

— Гр-р-р-р! — почулося знову.

— І зовсім не смішно! — кинув не оглядаючись Сашко. — Ви вважаєте, що зараз це дуже доречний і дотепний жарт?

— Це не я! — ображено відповів Петрик. — Може, це наш репер винайшов новий стиль! Тепер він, крім своїх віршів, ще й гиркати на всіх буде!