Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Він владно махнув рукою, і тубільці розступилися, пропускаючи хлопців та Гаматі. Вони сторожко пішли живим коридором, готові при першій же небезпеці пуститися навтьоки або дати бій.

Федько скотився на землю та кинувся до друзів. Його пика сяяла, шапка смішно трусилась і шелестіла листям, хвостик легенько посіпувався, і весь він виявляв величезну радість від зустрічі.

— Ходімо! Ходімо до мене! Я тут уже і житло маю своє, там вам усе й розкажу. А це хто? — кивнув він на Гаматі.

— Це наш друг! Він нам допоміг тебе знайти! Та й взагалі, класний хлопець! — відповів Біленький, легенько штурхонувши дикобраза. Той підняв кулака, промовив «Йо-о-ов!», розвернув свою кепку дашком наперед і далі мовчки спостерігав за Федьком.

Вірус повернувся до пігмеїв, помахав руками, ніби розганяючи комах, і військо слухняно почало розходитися.

Потім він схопив хлопців за руки та потягнув до найбільшого куреня, що стояв прямо біля купи каміння. Дикобраз, раз по раз оглядаючись, потрюхикав за ними. Друзі зайшли всередину, та здивувалися ще більше. Там усе було зроблено, як їм здалося, за останнім словом пігмейської моди.

Прямо по центру стояло велике ліжко З балдахіном. Біля нього на підлозі лежали очеретяні циновки. На стінках висіли страшні чорні маски, що навіювали думки про вогнища, на яких смажаться полонені. Навіть посуд, видовбаний із темного дерева, стояв на лавці біля входу.

Вірус з розгону гепнувся на своє ложе, задоволено почекав, поки хлопці обдивляться його хороми та всядуться, а тоді повів розповідь.

— Ех, добре скупались! Оце вилізли ми з вами на берег, сонце світить, пташечки співають, радісно так на серці! Аж тут бачу — стоять! Чорні всі як смола, мовчать, щось собі думають, а дивляться так, що кров холоне. Хочу вас попередити, але й слова не можу сказати!

Тут і ви озирнулись. Не зрозумів, як потрапив до Сашка на руки, але відчуваю, що зараз буде нам непереливки! Очі закрив, притиснувся і чекаю.

Враз хтось як сіпоне, як потягне. Розплющив я одне око, а мене на руках над землею ці коротуни тягнуть. Як мурашки гусінь — підняли і несуть! Я туди, я сюди. Бачу — не вирватися ніяк. У думках попрощався з рідним Інтернетом, згадав незлим словом і вас за те, що мене сюди затягнули, — хлопці обурено засовалися на місці. — Та не сердьтеся, чого тільки не подумаєш з переляку! Коротше кажучи, ліг я на їхніх руках, розпружився і думаю: «Хай буде, що буде!»

Довго несли, я й задрімати встиг — загойдали мене. Притягнули сюди, поклали біля тих каменюк, прив’язали біля мене двох крокодилів (охороняти, щоб не втік), а самі кудись побігли.

Через кілька хвилин приводять якогось дідка. Сам невеликий, чорний, а борода довга і біла-біла. Підвели його, руками махають, щось белькочуть та весь час у мене пальцями тикають. Потім той дідуган щось їм сказав, вони дружно закричали: «МА-А-А-Ю-Ю-Ю-М-М-М-Б-А-А-А!» — знову схопили мене на руки і оце сюди принесли.

А тут вже і водичка тепленька у діжці, і дівчата їхні стоять з духмяним милом. Помили мене, нагодували та давай по селищу водити показувати. Я нічого не розумію, але ходжу, дивлюся, що далі буде — не знаю.

За нами слідом крокодили бігають. Я їм по шматку м’яса кинув, а вони як собаки — хвостами крутять, в очі заглядають та не відстають. Щоб розрізняти, я їх Сірком і Бровком назвав. Той, що більший, — Бровко, а менший — Сірко. Це вони вас у кущах знайшли.

Отак ходили-ходили, та сюди присунули. Вдягнули мені на голову цю штуку, висадили на ту каменюку і ну списами та сокирами махати. Вони, напевне, тільки одне слово і знають. Я їм щось скажу, вони — «маюмба!», на ліс показую — знову «маюмба!» Тільки зібрався їх чогось навчити, а тут і ви нагодились.

— Оце так історія! — простогнав Біленький. — Нічого не розумію! Чого вони з тобою так панькаються?

— Хороший я, от вони мене і полюбили! На відміну від вас, пігмеї одразу роздивилися, хто є хто! — гордовито відповів Вірус.

— Всьому є логічне пояснення, — тихо промовив Професор. — Поки що не зрозуміло, але, думаю, скоро все з’ясуємо. Пішли, обдивимось тут все!

— А може, поїмо спочатку? — жалібно сказав Біленький. — Дивись, скільки тут у нього смачненького!

На великих дерев’яних тарелях лежали фрукти та шматки м’яса. Біля них якась дбайлива рука поклала великі коричневі коржі. Самий погляд на ці страви викликав спазми у шлунку. Згадавши, скільки часу в них і рісочки в роті не було, хлопці жадібно накинулися на їжу. Гаматі жував помаленьку та розважливо. В джунглях йому поживи не бракувало. Та й вважав він себе набагато розумнішим і мудрішим за своїх нових друзів, а тому й поводився відповідно!