Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Однак курдупель, заміть того, щоб розділити радість, заклопотано схопив Професора за руку та кудись потягнув.

— Та що ж цей художник-аматор весь час від нас хоче?! — промовив Біленький. — Знову на свою мазанину поведе дивитися?

«Славко» вискочив на вулицю та, махаючи руками, побіг по якійсь вузенькій стежині, що петляла між розкиданим камінням та ховалась у джунглях.

— Наче кличе кудись? І ніби вже не до тої каменюки! Ну що ж, подивимося, чого хочуть від нас жителі кібер-просторів? — промовив Професор, усе ще усміхнений після нежданого подарунка, якого йому так бракувало, та підтюпцем побіг за пігмеєм, який уже встиг сховатися в кущах. За ним і собі потрусили Гаматі та Біленький.

Друзі продиралися крізь чагарники, намагаючись не відстати від тубільця. Той час від часу зупинявся, чекав на них та знову біг, оглядаючись і помахами руки за— кличучи за собою.

Нараз він зупинився, підняв стиснену в кулак праву руку на рівні плеча, потім повернувся і приклав до вуст пальця.

Трійця, намагаючись не шуміти, підійшла до нього. Якомога тихіше вони повистромлювали голови з-за «Славкового» плеча і заніміли.

На відкритій ділянці перед озером на кам’яній плиті лежав зв’язаний Вірус. Навколо нього німо витанцьовували в дивному танці чи не всі жителі селища, яке так несподівано спорожніло. Тільки курява здіймалася з-під їхніх ніг! І саме ця незрозуміла тиша та загадкове тупцяння найдужче наганяли страх!

Федько час від часу намагався підняти свою голову, при цьому набравши яскравозеленого кольору, який завжди виказував його переляк. Рильце у Віруса було чимось замотане, тож він не міг видати ні звуку попри все своє бажання.

Аж раптом усі пігмеї на секунду завмерли. їхні голови повернулись до озера, і вони застигли в чеканні чогось невідомого та невидимого. Враз з їхніх горлянок вирвався стоголосий крик. Тубільці почали репетувати, здіймати над головами руки та тупати ногами. Зчинився справжній гармидер.

«Славко» показав рукою на озеро. По воді розійшлися великі кола, здійнялися хвилі та над поверхнею вистромилася велика плеската голова. Можна було побачити потворні (немовби великі бородавки) нарости на ній. Пащека водяного чудовиська була широко відкрита, ніби спека доконала його. Воно голосно хекало та, показуючи великі жовті зуби, наче крейсерський корабель, розтинало озерне плесо, наближаючись до людей, які все ще стрибали та кричали на березі. Однак їхній запал почав минати. Тубільці зупинилися і тепер тільки хором ритмічно повторювали одне і те саме слово: «Маюмба! Маюмба!»

— Маюмба! — й собі промовив «Славко», показуючи на чудовисько.

«Ага, ось він який, той загадковий Маюмба, про якого весь час торочили недоростки!» — подумав Професор, з жахом вдивляючись у потвору, яка впевнено прямувала до берега.

Тут від натовпу відділилися чотири постаті. Вони наблизилися до Віруса, підняли його на руки та понесли ближче до води.

Комп’ютерний прибулець ще кілька разів сіпнувся, намагаючись вирватись, але тут його погляд упав на страховисько, яке шкірило свої нечищені зуби. Очі у Віруса закотились, тіло пожовтіло, а голова безвільно відкинулася — він знепритомнів.

— Ну от і кінець казочці! — з розпачем у голосі промовив Біленький. Він стояв, опустивши руки, розуміючи, що нічого зробити вони вже не зможуть. Врятувати свого ріднесенького Вірусика ніяк не вийде! Перед очима промайнули всі пережиті спільно пригоди… В цю мить він вибачив Федькові всі стогони, всі прикрощі, які той завдав хлопчакам. Сашко бачив у своїх думках задоволену пичку інтернетного монстра, згадував його кумедні витівки.

Маюмба, висунувши довгу шию, потягнувся до берега. Тубільці з острахом піднесли до нього Віруса. Потвора роззявила пащеку ще ширше, тихенько рикнула (мабуть, від задоволення) та акуратно схопила Федька зубами. Потім розвернулась і почала плавно занурюватись у воду.

— А-А-А-А-А! Куди преш, «наутілус» доісторичний! — почулося зненацька з неба. — Куди мого любого Бегемотика потягнув!? Ну ні на секунду не відвернутись! Одразу хтось поцупить і дозволу не спитає!

Німа сцена накрила всіх. Навіть Маюмба від несподіванки застиг у воді, нічого не розуміючи, він крутив головою з затиснутим у зубах Вірусом. Тубільці теж не могли навіть уявити, що хтось пішов наперекір їхньому Маюмбі. Вони стояли на березі і дивились, як велика невідома пташка заходить у піке на остовпілу потвору.