Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Ті здригнулися, попадали на коліна і стали благати пробачення. Великий Джек посміхнувся собі в бороду.

— Ну це вже ти трохи переборщила! — сказав він, звертаючись до Гертруди. — Але провчити таки потрібно. А чи не посадити їх у великі міцні бочки та не скинути з високої гори, щоб вони трохи покатались!? Ото буде чудова розвага! Ну що ж, хлопчики, ходімо. Татко навчить вас, як себе поводити! А ти, моя мила помічнице, залишишся тут та постежиш за нашими бранцями. Спочатку побавлюсь, а потім і справами займемося!

Старий пірат неквапом пішов до виходу. За ним, як на шворці, мовчазно посунули чотири постаті. Вони були майже вдвічі вищими від свого ватажка, але боялися навіть слово сказати впоперек!

Як тільки процесія вийшла з печери, Гертруда підлетіла до Професора, всілась йому на груди та боляче дзьобнула в ніс.

— Ой-ой-ой! — заволав хлопчик. — За що? Я ж нічого не зробив!

Папуга скосила на нього одне око та захихотіла:

— А що мені з вами церемонії тут розводити?

— Ану не чіпай його, курко обскубана! — закричав Біленький, намагаючись дотягнутися до птахи та копнути її ногою.

Гертруда розпростерла крила, загрозливо поглянула на хлопця, злетіла і, наче літак-винищувач, спікірувала на Сашка. Хлопчик інстинктивно підняв зв’язані ноги і сильно штовхнув ними пташку. Та кілька разів перекинулася в повітрі, вдарилася об стіну та впала на бочку, на якій мирно стояла клітка з Федьком.

Вірус, який зачаровано спостерігав за тим, що діялося, з несподіванки голосно заверещав та спробував встромити голову в дно клітки, як страус у пісок. Однак тверде днище не піддалось і приголомшений Федько сів, готуючись прийняти люту смерть від хижого пташиного дзьоба…

Папуга тропіки полежала, приходячи до тями. Потім тяжко підняла голову, сперлася на крила, а відтак зіп’ялася на лапи. З її погляду було видно, що вона ще не зовсім опам’яталась. Але тут очі її зупинилися на Федькові. Гертруда якось миттєво підібралась, по-жіночому швидко поправила розкуйовджене пір’я і вп’ялася поглядом у прибульця.

— Ой, який Бегемотик! Та ще й рожевенький!

— Та скільки ж мене обзивати можна! То порося, то бегемотик! Вірус я, вірус! Страшний комп’ютерний вірус!!! — звився Федько у гніві, схожий на надувну іграшку, яку перекачали повітрям.

— І зовсім не страшний, а навіть симпатичний! — скромно опустивши очі, промовила папуга.

Вона наче зашарілася, хоч під пір’ям цього і неможливо було побачити. Професор, який вважав себе тонким психологом, здивовано спостерігав за змінами, що відбувалися прямо на їхніх очах. Буквально за хвилину Гертруда стала зовсім іншою. Вона говорила ласкавим, тихим голосом, не кидалася ні на кого і ніби навіть пострункішала.

Папуга просунула до клітки своє крило і спробувала легенько погладити Віруса по поросячому носику. Той миттєво позеленів і, напевно, вкусив би її, якби Гертруда вчасно не відсахнулась.

— Ой, а чого ж ми такі сердиті? — примирливо мовила пташка і з осудом подивилась на Федька.

— А ти залізь до цієї клітки, посидь тут пару годин у тісноті — тоді й не будеш ставити дурних питань! — відрізав той, краєм ока дивлячись на Петрика, який підморгував йому і подавав незрозумілі знаки, то розтягуючи губи ніби у посмішці, то витягуючи їх трубочкою, як для поцілунку.

— І що це я, дійсно! Та ти, напевно, голодний, мій маленький Бегемотику!

Почувши про їжу, Вірус миттєво змирився зі своїм новим ім’ям, набрав повітря, випнув груди і став схожий на борця після переможного двобою. До нього нарешті дійшло, що показував йому Професор. «А це дійсно вихід! — подумав він. — Ця пташечка може нам допомогти, тож буду з нею ласкавіший!»

— Голодний! Голодний і самотній у цій тісній клітці! І ніхто навіть скоринку хліба не кине, — звично застогнав Федько, вкриваючись фіолетовими плямами.

На очах у Гертруди з’явилися сльози. Вона злетіла з бочки, взяла маленький ключик, що висів на стіні та, допомагаючи собі дзьобом, відчинила замок клітки. Вірус, як несправедливо ув’язнений герой, з гордо піднятою головою вийшов із буцегарні. Не дивлячись під ноги, він перечепився об край бочки і був би гепнувся, якби пташка турботливо не підхопила його на крила та не поставила на землю.

Хлопці, які до цього часу не видавали ні звуку, голосно засміялися. Папуга миттєво обернулася до них, загрозливо зблиснула очима та сказала:

— Смійтеся, смійтеся, любі хлопчики! Зараз Великий Джек прийде — от тоді разом і порадіємо, невідомо хто більше!