Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Солдати завершили перевірку, повернули документи та дозволили рушити далі. Через хвилину таксі зупинилося на наступному контрольному пункті неподалік місця, де авеню де Орельяни зливалася з авеню Хуана Танки Маренго. Попри те, що блокпости розділяло не більше ніж п’ятсот метрів і солдати бачили один одного, Тимура, Ріно та Лауру примусили знову від початку до кінця пройти перевірку й огляд медичного працівника.

Зрештою о 8:40 таксі під’їхало до аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, який разюче змінився відтоді, як Тимур, Ріно та Лаура відвідували його.

Аеропорт Ґуаякіля — це довжелезна дворівнева споруда. На верхньому рівні розташовано залу відправлень, під нею — залу прильотів. Уздовж верхньої зали тягнеться естакада, що є відгалуженням авеню Америкас і дає змогу автобусам і таксі висаджувати пасажирів просто перед терміналом. Перед в’їздом на естакаду стояв військовий патруль. Німецький танк «Leopard 1» перегороджував більшу частину дороги, лишаючи шпарку, крізь яку заледве могла прослизнути одна машина. Внизу, під естакадою, також вишикувалися танки та бронемашини. Вздовж фронтальної, повністю скляної стіни нижнього термінала височіла чотириметрова загорожа, споруджена з прилаштованих один на одного бетонних блоків. По суті, вона наглухо закривала весь термінал. У бетонному мурі було залишено три проходи, через найширший із яких насилу могли протиснутися двоє людей, що крокують пліч-о-пліч. На горішньому рівні — у місцях, де від естакади відходили доріжки до термінала відправлень, — громадилися нашвидкоруч збудовані укриття з моноблоків і мішків із піском; через отвори між блоками визирали кулеметні стволи. Притуливши голову до скла, Тимур помітив на даху снайперів, які крізь перехрестя оптичних прицілів роздивлялися натовп перед естакадою. Люди не галасували та не скандалили. Поки що. Але щохвилини з міста приїжджало нове авто, привозило нових пасажирів, які поспішали втекти з Ґуаякіля. Військові не могли впоратися, перед пропускними пунктами виростали черги. Знервованість і страх відчувалися на дотик, липнули до шкіри та, неначе пустельний пісок, хрускотіли на зубах. Люди з тривогою споглядали одне одного, уникаючи прямих поглядів і все ж вибираючи момент, щоб крадькома, спідлоба зазирнути в очі тим, хто стоїть поруч. А раптом?.. Час від часу солдати виходили за межі загорожі, що оперізувала залу прильотів, кликали когось із натовпу перед естакадою та пропускали досередини. До термінала відльотів передусім пускали іноземців, що мали на руках квитки.

Машина з Ріно, Тимуром і Лаурою вклинилася в чергу, що вела до пропускного пункту біля танка «Leopard 1». Тимур нервово зиркнув на свій «Casio». Майже восьма. Реєстрацію, напевно, давно почали, до вильоту лишилося менш ніж півтори години, а черга заледве просувалася. Несподівано Лаура, яка сиділа на передньому сидінні обабіч водія, опустила вікно та вистромила голову з авто. Повернувшись до салону, жінка похапцем розрахувалася з таксистом і пролопотіла:

— За мною! Я дещо придумала.

Здивовані, але без нарікань, Тимур і Ріно вискочили з машини та слідом за Лаурою заходилися продиратися крізь натовп. Це було неважко, позаяк люди, побачивши Ріно, злякано сахалися. Невдовзі Тимур збагнув, що вигадала француженка. На нижньому рівні аеропорту, біля муру з бетонних блоків, стояло кілька чоловіків у яскраво-жовтих жилетках, одягнутих поверх сорочок із короткими рукавами. На спинах жилеток ряхтіли написи зі сріблястого світловідбиваючого матеріалу: «U.S. EMBASSY», «British Embassy | Embajada Britanica», «SVERIGE [63] Швеція (швед.). » тощо. На одній зі спин Тимур розрізнив напис «Ambassade de France en Équatuer [64] Посольство Франції в Еквадорі (фр.). ». Кілька інших працівників європейських посольств чи консульств, шукаючи своїх співгромадян, сновигали в натовпі та поміж машин перед виїздом на естакаду.

Лаура Дюпре на ходу дістала з наплічника паспорт:

— Месьє, я громадянка Франції. Допоможіть нам потрапити до аеропорту.

Працівник обернувся та відповів французькою:

— Коли ваш рейс?

— О 9:20 до Сантьяго.

— Якщо вам є де почекати, о 13:10 ми відправляємо рейс до Франції. Це евакуація, тож вам не доведеться нічого оплачувати, просто залиште серію свого паспорта та номер телефону.

На секунду Лаура затнулася, завагалася. Як усе просто. Viva la France! Подумавши, що Лаура сумнівається через те, що їй немає де зачекати, чоловік винувато проказав:

— На жаль, до аеропорту пускають лише тих, на чий рейс уже оголосили реєстрацію.