Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Ріно неправильно розтлумачив мовчанку француженки.

— Ви це серйозно? У вас мізки скисли, поки ми ниділи в склепі? А хай вам! Хочете поповнити пантеон еквадорських героїв, стати всесвітньо відомими дебілами-мучениками з міста Ґуаякіль? О’кей, гаразд, уперед — мочіть цих монстрів в ім’я Господа святого нашого, чорт забирай, але тільки без мене. Без мене, чуєте, розумники?! Бо якщо я й вийду звідси, то лише в одному напрямку — до аеропорту.

Лаура тихо промовила:

— В Атакамі ми не втекли, і нам удалося.

Ріно випнув губу, махнув рукою і прогудів:

— В Атакамі було не те.

Додаткові пояснення здавалися зайвими: і Тимур, і Лаура чудово розуміли, що має на увазі південноафриканець. У серпні 2009-го все складалося інакше. Тоді вони усвідомлювали (бодай і не відразу це втямили), що коїться. Вони знали, що проблема обмежується сорока двома хлопчаками, які вирвалися на волю з «NGF Lab». Вони уявляли, на що від хлопчаків чекати, і здогадувалися, де їх знайти. Вони придумали, як їх знешкодити, та спромоглися «від’єднати» від психоістоти тих ботів, що залишалися в лабораторному комплексі. Так, вони боялися. Але мали чіткий план дій і, основне, надію на те, що він спрацює.

Кілька хвилин усі німували. Зрештою Тимур наважився порушити тишу.

— Знаєте, що я думаю?

Лаура звела голову. Ріно сердито прицмокнув.

— Мені не йде з голови, чому вони припинили мене кликати, — українець тупився в екран телевізора, де показували, як колона з восьми танків «Leopard 1», кремсаючи асфальт, розчавлюючи декоративні деревця в клумбах уздовж дороги, під’їжджає до білосніжного будинку з колонами. Напевно, до мерії. Чи резиденції губернатора провінції. Тимур не говорив іспанською та не міг прочитати, що то за будівля. — Пригадуєте, я запитав у Антоніо, чи є в нього записи того, як «сутінкові» кличуть мене? Він тоді пояснив, що планував це записати, але в минулі вихідні все раптово скінчилося.

— Тоні не говорив, що «сутінкові» припинили кликати тебе. Він сказав, що найбільш агресивні померли, а решта заспокоїлася.

— Правильно, — підтакнув Тимур, — заспокоїлася та перейшла до малювання. Він не висловився однозначно, та це очевидно. Якби вони й надалі кликали, Антоніо мав би що нам показати. Були б якісь записи.

Лаура, задумавшись, кивнула.

— Гаразд, логічно. Але що це нам дає?

Тимур сидів обличчям до телевізора, однак його розширені зіниці більше не сфокусовувалися на екрані. Погляд уже не був променем, що виходить з очей і протинає простір, він ущільнився і згорнувся, як згортається шматок фольги, що потрапив у вогнище. Чоловік поволі, неначе голку, занурив той погляд у себе і перенісся назад у часі. Він побачив себе таким, яким був п’ять років тому, у ніч із 31 серпня на 1 вересня 2009-го — останню ніч, проведену в Атакамі.

О пів на другу ночі. Вони з Ріно Хедхантером повертаються з плато Ель-Татіо, в одній із печер якого розстріляли чотири десятки безпорадних дванадцятирічних хлопчаків. У повітрі вчувається запах горілого. Що далі вони просуваються, то дужчим і терпкішим він стає. Тимур непокоїться, бо вони не можуть відшукати дорогу до «NGF Lab». На тому місці, де кілька хвилин тому мали б з’явитися відблиски з вікон інженерних корпусів, погляд провалюється в пітьму. Несподівано позашляховик виїжджає до велетенського згарища. Тимур спочатку сприймає його за місце катастрофи авіалайнера ( чорт забирай, лише цього їм не вистачало для повного щастя! ) , і тільки згодом вони з Ріно усвідомлюють, що стоять біля залишків «NGF Lab». Таємну лабораторію — п’ять потужних корпусів із армованого бетону — зрівняно із землею. «NGF Lab» більше не існує.

А потім біля їхніх ніг із-поміж уламків вистромлюється чорна рука. Тимур і Ріно спочатку лякаються, але тут-таки розуміють, що то Лаура, яка вціліла під час бомбардування. Вони допомагають їй вилізти на поверхню, дають напитися, обережно відносять до джипа. Психіатр дивом уникла серйозних ушкоджень, якщо не брати до уваги вивихнутого плеча й опіків на спині та правій частині обличчя. Лаурі пощастило: її накрило великим уламком — Λ -подібним шматком бетону, який до влучання дев’яностокілограмової JDAM-бомби був частиною житлового корпусу, — уламок став над нею дашком і захистив від осколків і жару.

— Тимуре?..

Зіниці звузилися. Українець, як і раніше, телющився в телевізор. На екрані мерехтіли кадри, зняті оператором телеканалу RTS на узбережжі Еквадору два тижні тому. Туші китів і косаток. Тонни мертвої риби. Зображення перемкнулося на студію; дикторка заговорила про те, що отруєння невідомою речовиною, яка потрапила в організми риб і морських ссавців, досі вважають головною причиною масового божевілля в Ґуаякілі. Звук на телевізорі було стишено до мінімуму. Тимур не чув, що розповідає дикторка, бачив лише, як ворушаться її губи, але якби й почув, то все одно не зрозумів би іспанської. Втім, він здогадався, про що йдеться в сюжеті: за спиною ведучої нерухомо висіла фотографія розгромленого Інституту неврології.