Максим Кідрук: Навіжені в Мексиці

Ви, мабуть, зараз спитаєте, як усе починалося?

Як трапилося, що ми з Тьомиком опинилися за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, у спекотній Мексиці, напханій шаленими мексиканцями, наче банківський сейф банкнотами? Що потягло нас у ту кляту далечінь? І найголовніше — як так, в дідька, сталося, що вже після трьох тижнів, проведених у Мехіко, ми на всіх парах драпали 150-ю магістраллю на раритетному «Dodge Challenger» 1969 року на південь, в найдикіші штати, маючи в багажнику сумку з п’ятьма сотнями тисяч мексиканських песо [1] 10 песо = 1 американському долару. , а за спиною — банду дона Педро Сесіліо Раміреса, найбільшого землевласника у всій Мексиці й далебі не меншого наркоторговця, на чолі з самим доном Педро? Це не дуже приємна історія, однак ми маємо чим пишатися, бо удостоїлися тоді небувалої честі — рідко, ой як рідко, панове, трапляється, щоб вельмишановний дон Педро Сесіліо Рамірес особисто вирядився за кимсь у погоню.

Ех, аби ж ви тільки знали, як все любо починалося…

Взагалі, скажу вам чесно, в усіх — абсолютно всіх без винятку — кепських історіях у моєму житті є дві спільні риси: по-перше, всі кепські історії починаються гарненько, по-хорошому, з щонайкращими намірами, а по-друге, всі кепські історії завжди пов’язані з Тьомиком.

Я й Тьомик разом з п’яти років. Познайомились у перший же день, щойно моя сім’я перебралася до Києва, в замурзану панельну новобудову неподалік від Львівської площі. Родина Тьомика оселилася в тому ж будинку на місяць раніше і поверхом нижче від нас.

Пригадую, як, виснажений переїздом, я заснув просто вдень, вмостившись на запакованому в целофан двоспальному матраці моїх батьків. Коли я засинав, окрім мене та матраца, в кімнаті більше не було нікого й нічого. А коли прокинувся — навпроти стояв низенький дерев’яний стільчик, а на ньому сидів якийсь малий шкет і зацікавлено розглядав мене, дурнувато усміхаючись і копирсаючись пальцем у носі.

«Що за мудак?» — спросоння подумав я. Хоча, звісно, я тоді не так подумав, бо мені було лишень п’ять років, але якщо перекласти на дорослу мову, то звучатиме, либонь, так.

— Ти хто? — спитав я.

— Прівєт, — сказав Тьомик. — Я Артьом, а мама називає мене Тьомиком.

— Чия мама?

— Моя мама.

Тут Тьомик засміявся, навіщось копнув мене і вибіг з кімнати. Пізніше батьки пояснили мені, що Артем — це мій сусід-одноліток з нижнього поверху і що вони на пару з Артемовими батьками подумали, що оскільки ми одного з ним віку, було б непогано, якби ми заприятелювали.

Я був слухняною дитиною. Наступного ж ранку я розшукав Тьомика в пісочниці на дитячому майданчику, офіційно представився і для закріплення дружби поставив йому шикарний синець під оком. Отак ми подружилися.

Відтоді минуло двадцять років. Тепер я знаю Тьомика, наче свої п’ять пальців, можу передбачити будь-які його дії, вгадую слова за хвилину до того, як він їх скаже, а часом навіть читаю його думки, на що Тьомик ніколи не ображається. Я його єдиний справжній друг, як і він — мій, незважаючи на те, що в дійсності ми абсолютно різні.

Тьомик зростав у інтелігентній родині, де його змалечку привчили до книг та всяких інших нікому не потрібних культурних дурниць. Він до дев’ятнадцяти років навіть не матюкався. Варто зауважити, що попри вихованість та начитаність мій товариш не вирізняється кмітливістю та винахідливістю. Зате у нього неперевершений талант, якийсь, зараза, просто шаманський хист знаходити неприємності на свою голову. Якби не ось ця його магічна здатність повсякчас устрявати в різні погані історії, життя Тьомика було б нудним, малоцікавим і тягучим, наче гума. Після школи він як порядний вступив до університету, після університету влаштувався на нудотну (хоч вовком вий!) роботу — зачуханим менеджером з продажу відеоапаратури в супермаркеті «Фокстрот», а потім його життя непомітно ввійшло у наїжджену колію: робота, дім, знову робота, систематичні п’янки на Новий рік, день народження та День незалежності, телевізор, пиво, футбол і т. д. і т. п.

Регулярно раз на тиждень, в суботу чи неділю, я, немов смерч, вриваюся в затхлу квартиру Тьомика, аби не дати йому остаточно зіскніти, наче якийсь офісний кактус. Щоразу я щось вигадую, — а я, знаєте, мастак на всілякі бліц-ідеї, — а потім ми гасаємо Києвом і буянимо до самого початку робочого тижня. Повірте, якби не я, то на місці Тьомика я вже давно повісився б від глевкої нудьги.