Максим Кідрук: Навіжені в Мексиці

Єдине, з чим у Тьомика справді клеїться в житті, — це дівки. Скажу прямо: жіноцтво вельми любить і шанує мого Тьомика. Бо мій Тьомик, з якого боку не подивись, справжній красень — високий світлоокий блондин з правильним овалом лиця, ніжною шкірою на щічках і тендітними руками інтелігента (дівки просто мліють, коли бачать його субтильні наманікюрені пальчики). На перших стадіях усе це чудово покриває недоліки інертного характеру й куцого інтелекту (Тьомо, без образ), забезпечуючи Тьомику просто небувалий успіх у протилежної статі.

Щодо мене, то я повна протилежність Тьомика. Ну, по-перше, звати мене Максом, що сильно відрізняється від Тьомик. По-друге, я низенький, чорнявий і барилкуватий. А по-третє, життя у мене — суцільна пригода. Як тільки після другого курсу мене погнали з університету і я подався у великий бізнес, зразу почались одні, блін, пригоди.

Спочатку я торгував жуйками при виході з метро «Вокзальна», потім там же приторговував безкоштовними газетами, далі сплавляв пластир у вагонах метро, трохи згодом продавав на Хрещатику смачні пиріжки з собача… кгм… ну, просто смачні пиріжки. Словом, займався усім підряд, однак дуже скоро зрозумів, що чесним шляхом у нашій країні можна заробити тільки грижу або невроз, а тому почав грати по-крупному і… не завжди, як би то сказати, чесно й правильно.

Отож на сьогоднішній день я справжній профі у великому бізнесі. Ви не дивіться на те, що живу в маленькій квартирці і їжджу на метро. То все світова економічна криза винна. А насправді в усьому Києві ви не знайдете другого такого, як я. Жодний диплом MBA не навчить вас того, що вмію я, ну, скажімо, продати втридорога те, чого не існує або ж існує, але належить не вам. Тут має бути талант, панове, дар від Бога.

Але, як то кажуть, повернімося до наших баранів…

Так ось, вельми неприємна історія, яка закинула нас із Тьомиком аж на інший континент і дала поштовх багатьом іншим неприємним історіям, почалася з того, що Тьомик отримав спадок у Швеції.

Якийсь його чи то дядько, чи дід, невідомо по чиїй лінії, колись давно, ще за Союзу, емігрував до Стокгольма, де зліпив собі пристойний капітальчик: спершу на будівництві, а потім — здаючи в оренду квартири. Аж ось одного дня оцей не то дід, не то дядько вийшов на балкон своєї квартири витрусити килимок. Труснув він, значить, раз, другий, третій, а за четвертим трохи перестарався й метельнув так, що вивалився на фіг з балкона разом зі своїм килимком. Усе б обійшлось, якби балкон не був на десятому поверсі. Дядька (чи діда) відшкребли від бруківки й пішли дзвонити Тьомику, бо той виявився єдиним, чиє ім’я згадувалось у заповіті. Отака-от сумна історія.

Останніми роками я займався нерухомістю, продажем землі та всякими супутніми оборудками по всій Україні, тому нечасто бував у Києві і ми з Тьомиком практично не бачились. Я навіть, соромно зізнатись, загубив його номер телефону (через певні особливості мого бізнесу мені доволі часто доводилося міняти власний номер), тому був вельми здивований, коли після кількамісячної розлуки, протягом якої ми не обмінялися й словом, отримав на свій e-mail лист від Тьомика:

« Чувак, привіт!

Як у тебе справи, старий? Куди ти пропав?

Учора весь день намагався тебе видзвонити, але всі старі номери заблоковані. Чувак, приїжджай якнайшвидше. Кидай усе — це дуже важливо! Терміново потрібна твоя допомога.

P. S. Присягаюся, ти не пожалкуєш! »

Знаючи Тьомикову тягу до різних халеп, щось у тому «ти не пожалкуєш» мене вельми насторожило. А втім, за хвилину до того, як отримати цей лист, хтось переказав мені, що вчора мене розшукував один з моїх колишніх клієнтів. Питався, куди поїхали двадцять залізничних цистерн з соляркою, які я сплавив йому місяць тому. А як я можу знати, куди, в дідька, вони поїхали? «Укрзалізниця» возить свої цистерни туди, куди їй заманеться. Тож у мене виникло сильне бажання знову міняти номер телефону і швиденько «летіти у вирій», подалі від надто допитливих клієнтів. Тому, не гаючись, я зібрав свої манатки і рвонув до Києва…

Я застав Тьомика, як завжди, за пляшкою пива, пакетом чіпсів перед телевізором. На кухні поралась його нова, незнайома мені дівиця. За вікном у темряві розмірено шурхотів по асфальту дощ.

— Здоров! — кинув я з порогу.

— Привіт! — бовкнув Тьомик у відповідь, не піднімаючись з місця.

Я пройшов до вітальні і без запрошення впав у крісло навпроти — у цьому домі мені дозволялося практично все.