Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Того дня з вікна нашого офісу ми вперше спустили, неначе прапор, наш фірмовий банер:

« Агентство „Ельдорадо“

Продаж земельних ділянок у Мехіко та околицях

Земля — ваше золото! ».

— Ну, з Богом, — патетично заявив я, — великому кораблю — велике плавання…

Плакат шугонув униз, кілька разів тріпнувся на вітрі і застиг. Тьомик гигикнув, уявивши, як уже завтра гроші клаповухих мексиканців потечуть до нас рікою.

Наступного ранку ми втрьох: я, Тьомик та Хосе Акунья, усі в костюмах та краватках, тримали велику нараду щодо перспектив нашого бізнесу.

— Треба придумати, як привернути увагу до «нашої» землі, — сходу почав я.

— Та що тут думати? Даємо рекламу в газетах, в Інтернеті і починаємо косити капусту мішками, — ляпнув Тьомик.

Я аж скривився. Не люблю непрофесіоналів.

— Та що ти кажеш, мій любий напарнику? А ти не подумав, що вже завтра у тебе під дверима буде тупцювати зграя мексиканців з податкової служби, земельної адміністрації і поліції, які просто палатимуть від нетерплячки, бажаючи почути відповідь на запитання, хто ми, в біса, такі і якого дідька ми тут робимо зі стосом майстерно підроблених актів на землю?

Тьомик похнюплено опустив погляд.

— Давайте ще ідеї, — примирливо проказав я.

— Можна пустити чутки, що десь там, за містом, знайшли нафту, і від покупців відбою не буде, ще й куплятимуть вдесятеро дорожче, ніж у конкурентів, — зненацька бовкнув Хосе.

Ми з Тьомиком перезирнулись.

— Ти геній, Хосе! — рявкнув я. — Але… хм… як це зробити?

— Ну, припустімо, ви вдвох інсценуєте суперечку між собою, так, наче ви два іноземні спеціалісти-геологи, які тільки-но знайшли нафту. Будете голосно патякати про об’єми покладів там-то і там-то. Якщо розіграти сценку в потрібному місці й серед потрібних людей…

— А що, звучить непогано, — зацікавився я.

— Тільки-от де ми знайдемо цих потрібних людей? — іронічно хмикнув Тьомик. — Та навіть якщо й знайдемо, то що? Посадимо перед собою на стільчику і будемо розказувати їм про нафту?

Кілька хвилин усі натужно мовчали. Я відкрив вікно, впустивши в офісну кімнатку прохолодне ранкове повітря, й кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. Внизу на Calle [6] Вулиця ( ісп. ). Juaréz мигтіли розмаїті автівки. За дорогою шумів парк з фонтанами, що сягав аж Palacio de Bellas Artes [7] Палац образотворчих мистецтв ( ісп. ) — головний оперний театр Мехіко, розташований неподалік від головної площі Зокало. Будівля споруджена з мармуру і вирізняється надзвичайним багатством оформлення. . Вишукані скульптури навколо мармурового Палацу сумними поглядами проводжали поодиноких перехожих. В цей час парк був майже порожній.

— Світські тусівки, — не то сказав, не то спитав я.

— Не піде. Хто нас туди пустить? — категорично відрубав Тьомик.

Знову запала гнітюча мовчанка. Я вже був ладен піти ва-банк і запустити оголошення в Інтернет, ризикуючи нарватися на побачення з мексиканськими ревнителями закону, коли це Хосе Акунья підскочив зі свого місця:

— Я знаю, босе! Я знаю! Готелі! П’ятизіркові готелі!

— Тобто?

— Я все владнаю, босе! — по-змовницьки підморгнув Хосе. — Будьте напоготові. Чекайте від мене дзвінка! — він зірвався з місця і вискочив із офісу.

Я здивовано стенув плечима, Тьомик промовчав. Кращих ідей наразі не було, тому ми просто зачинили офіс й подалися до себе в готель.

Хосе так і не подзвонив. Наче крізь землю провалився. Я кілька разів пробував телефонувати йому, однак його мобільний, схоже, був вимкнений. За цілий день він не з’являвся ні в офісі, ні у нас у готелі. Лиш пізно увечері, заледве не опівночі, від нього прийшло довге, наче Ніл, смс-повідомлення:

« Готель „JW Marriott“, північно-західна околиця, Andres Bello 29. Ціла купа товстосумів. Забронював для вас двох номер на одну добу на імена Джейка та Боба. Заселяйтесь з самого ранку. Починайте з холу ».

— Ти щось розумієш? — спитав я Тьомика, прочитавши йому есемеса.

— Угу, — скептично буркнув мій напарник, — завтра ми читатимемо лекції про нафту товстомордим мексиканським капіталістам.

…Таксист ледве зміг протиснутися до входу в «JW Marriott» крізь цілу купу блискучих розкішних авто, що загатили під’їзд до готелю. Над викладеною позолотою назвою готелю блищало п’ять золотих зірочок.

Ми виборсались із машини, обтрусилися й обдивилися навкруг. Хосе ніде не було. Над нами нависала модернова громада із синього скла, а метрдотель при вході уже запопадливо прочиняв двері.