Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Здесь есть возможность читать онлайн «Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2015, ISBN: 2015, Издательство: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», Жанр: Триллер, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Бот. Ґуаякільський парадокс: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Бот. Ґуаякільський парадокс»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

У минулому кращий програміст компанії «TTP», Тимур більше не здатний займатися програмуванням. Він намагається забути події п’ятирічної давнини, коли створені ним боти втілилися у плоті й перетворилися на жахливих вбивць. Але він іще не здогадується, що боти вже поширюють нову епідемію агресії у Ґуаякілі. Величезна кількість людей потрапляє до психіатричної клініки після скоєння особливо жорстоких злочинів. Усі вони малюють однакові фрактали та повторюють ім’я ТИМУР…
Обережно! Ненормативна лексика!

Бот. Ґуаякільський парадокс — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Бот. Ґуаякільський парадокс», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Чому вони вчепилися в ту рибу?

Він повернувся до Лаури:

— Не знаю, як ви до цього поставитесь, але я хочу полетіти в Атакаму. Мені важко пояснити чому, але я хочу повернутися до того місця, де колись стояла «NGF Lab». Антоніо розказував тобі, як пацієнти відреагували на магнітне поле в МРТ. Тепер я вірю! Я вірю, що саме так і було. І це означає, що «сутінкові» насправді інфіковані, що це не просто психи, що це не психоістота знайшла спосіб прорватися в їхні голови, обходячи мозкові плати. Мізки всіх тих еквадорців кишать наноагентами. А «NGF Lab» — це єдине місце у світі, де можливо виробити достатню кількість нанороботів, щоб заразити стільки народу.

— Комплекс знищено, — тоном вихователя в дитсадку, який пояснює чотирирічному дітлахові, чому не можна виймати ложкою око своєму трирічному братику, взявся втовкмачувати Ріно. — І тобі це відомо не гірше за мене, фелла. На місці «NGF Lab» — згарище. Від лабораторій навіть фундаментів не залишилося.

Тимур знову побачив, як із-поміж дрібних уламків, піску та пилу з’явилося чорне, наче в шахтаря, обличчя Лаури. Вона була живою, але заледве притомною і без їхньої допомоги навряд чи вишпорталася б із-під завалу.

( …від лабораторій навіть фундаментів не залишилося… )

Але ж вона вціліла. Лаура ж уціліла тоді.

Нечіткий здогад промайнув у голові.

— У тебе є гроші на три квитки до Антофагасти? — запитав він француженку.

Лаура торкнулася пальцями носа, потім — брови.

— Так. Звісно. Це ж поряд.

Не так щоб дуже поряд, але ближче, ніж Європа чи Південна Африка. Значно ближче.

— Тоді пропоную проголосувати. Ріно має рацію: в Ґуаякілі нам більше немає чого робити, але я хочу полетіти до Чилі. Повернутися в Атакаму.

— Я проти, — просто сказав Ріно.

— О’кей, — кивнув Тимур і подивився на Лауру: — А ти? Твоє слово вирішальне.

Психіатр не зрозуміла мотивів українця:

— Що змінилося за сьогодні? Впродовж минулих трьох діб ти нам мізки виносив, проклинаючи за те, що ми з Ріно притягли тебе до Еквадору.

— Я й зараз проклинаю. Але… — Тимур замислився. Йому було непросто пояснити. У голові все булькало та вирувало, наче в казані: напис на стіні, малюнки «сутінкових», два гелікоптери, з яких солдати розстрілюють натовп на подвір’ї Інституту неврології (натовп, у якому, напевно, знаходилися незаражені), та Лаура, що вилазить з-під уламків «NGF Lab». — Вони малюють Атакаму, лабораторії, яких ніколи не бачили.

Лаура ледь руками не сплеснула:

— Ще кілька годин тому ти казав, що це просто ілюстрації, які нічого не означають! І ти хочеш, щоб ми полетіли в Атакаму через те, що «сутінкові» зображують комплекс, якого давно немає? Тимуре, малюнки дають змогу довести напевно лиш одне: у головах «сутінкових» засіла психоістота, вона із незрозумілих нам причин прагне повернутися в Атакаму, та я сумніваюсь, що це їй допоможе. Воно і тебе кликало, але ти не допоможеш цій примарі, навіть якби згодився.

Тимур знизав плечима:

— Я не наполягаю. І не стверджую, що в Чилі ми знайдемо панацею від ґуаякільської проблеми. Я тільки припускаю, що в Атакамі зосталося щось таке, що пояснить усе та дозволить зрозуміти, із чого ця проблема виникла. Останнє слово за тобою.

Лаура жувала нижню губу. Вона не бачила сенсу в поїздці до Чилі, бо вважала, що це лише марнування часу. Водночас психіатр не мала вибору: їм трьом потрібно дати драла з Еквадору. До Європи вони точно не долетять, грошей у неї якраз на переліт до Чилі. Тимур, сам того не усвідомлюючи, запропонував їй спосіб бодай і не вирішити, то хоча б відкласти вирішення цього питання. Що вони робитимуть в Атакамі та як добиратимуться звідти додому, жінка не уявляла, не хотіла навіть замислюватись над цим, значно важливішим завданням було вшитися з цього клятого міста.

— Ми летимо в Атакаму.

Тимур, очікуючи на заперечення, перевів погляд на Ріно Ґроббелаара. Ґевал тільки здвигнув бровами. Він, як і Лаура, не бачив сенсу в поїздці до згарища на місці «NGF Lab», водночас південноафриканцю не важило, куди летіти, аби тільки вислизнути з Ґуаякіля.

Господиня хостелу запросила до вечері. Впоравшись із яєчнею та напившись чаю, Тимур, Лаура та Ріно повернулися до своєї кімнати. Лаура Дюпре взялася за планшет.

Атакама виявилась не так уже й поряд, як спочатку здалося. Лабораторний комплекс «NGF Lab» було зведено в безлюдній пустелі за сорок кілометрів на південь від селища Сан-Педро-де-Атакама [61] Сан-Педро-де-Атакама — поселення в Чилі посеред пустелі Атакама, адміністративний центр однойменної комуни. Густота населення комуни становить 0,1 людини на км2. . Найближче до Сан-Педро місто з аеропортом — це Антофагаста, столиця провінції Ель-Лоа. На жаль, прямих рейсів із Ґуаякіля до Антофагасти не було в природі. Лаурі довелося бронювати переліт до Сантьяго, чилійської столиці, яка знаходиться на одну тисячу сто кілометрів південніше від Антофагасти, а вже звідти добирати рейс до Антофагасти, щоб прямувати знову на північ. У результаті вони пролітали зайві дві тисячі кілометрів, однак інших варіантів не знайшлося.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Бот. Ґуаякільський парадокс»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Бот. Ґуаякільський парадокс» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Бот. Ґуаякільський парадокс»

Обсуждение, отзывы о книге «Бот. Ґуаякільський парадокс» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x