Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Жінці пощастило: на рейс LA359 авіакомпанії «LAN Chile» з Ґуаякіля до Сантьяго залишалося якраз три вільні місця. Літак вилітав з аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо о 9:20 і прибував до столиці Чилі о 16:15 за місцевим часом. О 17:35 в аеропорту Артуро Меріно Бенітеса вони пересідали на рейс LA138 до Антофагасти. Загалом три квитки обійшлися у 2064 євро.

— Звідти як добиратимемося? — запитав ґевал. 2009-го всіх, хто приїжджав на роботу до «NGF Lab», зустрічали в аеропорту Антофагасти, після чого навпростець через пустелю везли до комплексу.

На рахунку Лаури Дюпре ще було трохи більше ніж одна тисяча чотириста євро.

— Орендуємо машину в Антофагасті. Поїдемо до Калами [62] Калама — місто в пустелі Атакама на півночі Чилі, адміністративний центр однойменної комуни та провінції Ель-Лоа. Населення — 126 тисяч осіб. , звіди — до Сан-Педро, а далі…

Ріно кивнув:

— Далі я знайду.

Владнавши питання з квитками, Лаура домовилася з господинею «Dreamkapture hostal» про те, щоб їх підкинули до аеропорту. Еквадорка пообіцяла, що о сьомій ранку машина чекатиме на них перед воротами хостелу.

О другій ночі Лаура та Тимур нарешті лягли спати. Лаура заснула відразу, а Тимур ще довго лежав, заплющивши очі, та слухав, як преподобний Ріно Ґроббелаар, стоячи навколішки біля ліжка, добрих півгодини просив у Господа прощення за все, що наговорив і накоїв протягом такого довгого та напрочуд паскудного вчорашнього дня.

Середа, 21 січня, 07:17 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Після 21 січня про Криваву П’ятницю в Еквадорі більше не згадували. Якщо хтось і згадував, то лише із сумно-іронічним підтекстом, мовляв, а пам’ятаєте, як усе починалося: п’ятниця, 9 січня, всього лише 83 смерті…

Ріно Ґроббелаар прокинувся за п’ять до шостої і відразу розбудив Тимура та Лауру. Вони поснідали, зібрали речі, а потім стали чекати на таксі.

Водій запізнився на десять хвилин і скаржився, що в місті тепер блокпостів більше, ніж будинків. О чверть на восьму Тимур, Ріно та Лаура попрощалися з господинею хостелу, повантажилися в машину та вирушили до аеропорту. У мирний час вони доїхали б до термінала за п’ять хвилин, однак того ранку вже о 7:17 таксі зупинили військові.

Блокпост — безладне нагромадження машин, залізобетонних блоків і колючого дроту — ліпився на перехресті авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре Ікаси. Сержант еквадорської армії забрав паспорти Ріно, Тимура та Лаури, після чого наказав усім, зокрема й шоферу, вийти з машини. Поки двоє рядових перевіряли автомобіль і вміст багажника, закріплений за постом медичний працівник (на вигляд студент інституту, щонайбільше — інтерн, можливо, навіть з Інституту неврології) електронним термометром вимірював температуру пасажирів і водія, а також, підсвічуючи спеціальним ліхтариком, вивчав їхні очі. Під час перевірки двоє солдатів тримали автоматичні гвинтівки напоготові, безцеремонно навівши дула на групу цивільних, готові за найменших ознак непокори відкрити вогонь на ураження. Солдати та медик виглядали наелектризованими, стомленими та злими.

Зі сходу до перехрестя авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре підступає двоповерховий житловий будинок, частина вікон якого виходить на дорогу. Біля одного з тих вікон, наполовину сховавшись за шторою, стояла п’ятнадцятирічна Б’янка де ла Торре — боса, у брудному платті, із розпатланим волоссям і блискучим від жиру волоссям. Дівчина стовбичила там давно — відтоді, як учора після обіду військові пригнали на перехрестя бронетранспортери та вантажівку з бетонними блоками та почали споруджувати блокпост, — і не відлучалася ні на секунду. Б’янка двадцять годин нічого не їла та не пила, спускала сечу собі просто під ноги і бездумно тупилася в автомобілі, що проминали блокпост. Дівчина дванадцятий день жила сама, тож у квартирі не виявилося нікого, хто міг би здивуватися з її поведінки. Батьки Б’янки зникли під час подій Кривавої П’ятниці: тата зарізали на вулиці, неподалік від дому, а мама… тіло Антонелли де ла Торре знайшли на подвір’ї Інституту неврології після вчорашньої зачистки. Б’янка цього, певна річ, не знала, але якби й знала, то навряд чи дуже переймалася б.

Якби солдати не примушували пасажирів виходити з машин, усе, може, й обійшлося б. Із вікна другого поверху непросто вдавалося роздивитися людей у салонах авто, а ті, хто сиділи з правого боку машини, ближче до західного боку авеню де Орельяни, взагалі випадали з поля зору. Втім, людей таки виводили. Побачивши русявого чоловіка зі світло-сірими очима (о 7:20 ранку в Ґуаякілі було достатньо світло, щоб розгледіти такі подробиці), Б’янка де ла Торре відірвалася від штори та притислася носом до вікна. Вона вперше в житті бачила цього ґрінґо — не молодого, та все ж доволі симпатичного, — однак щось усередині неї впізнало його. Б’янка відчула, як закалатало серце, що раптом стало ніби чужим, а в голову встромилися тисячі розжарених скальпелів. Її ноги підломилися, дівчина сповзла на ковзку від сечі підлогу й узялася дряпати шкіру на тім’ї, на потилиці, над вухами, на скронях. Якби в той момент до голови еквадорки під’єднали датчики електроенцефалографа, апарат, напевно, задимівся б: мозок буквально тріщав від електричних імпульсів, що розсівалися тілом. Б’янку де ла Торре викручувало, наче на електричному стільці, страхітливо цокотіли зуби, під шкірою зринали вузли та гульки, які пульсували та ворушилися, через що м’язи п’ятнадцятирічної дівчини нагадували поверхню киплячої рідини. За півхвилини з рота еквадорки вальнула рожева піна, а очі вилізли з орбіт. Цих півхвилини якраз вистачило, щоб розіслати сигнал усім, хто міг його прийняти.