Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

2008-го боти підкорилися несподівано легко. Воно відчувало, що малюки знають: щось засіло в їхніх головах, якийсь невидимий паразит учепився в нервові закінчення між мозком і м’язами, навчившись скасовувати та на власний розсуд перетворювати імпульси, що ними курсували. І, попри це, вони скорилися. Із людьми все вийшло інакше. Дорослі відчували біль, дорослі опиралися. Так, як воно длубалося пальцями в мізках людей, так і люди, не усвідомлюючи цього, занурювали свої думки-щупальці в його сутність. А це було боляче (безтілесне воно не знало фізичного болю, однак, порівнюючи свої відчуття з відчуттями ботів, яких карали на «кріслі покути», припускало, що страждає від чогось подібного до того, що люди називають болем).

Воно потребувало Тимура Коршака, бо вірило, що українець здатен усе змінити, зробити так, щоб із людьми було, як і з ботами: легко, просто, без болю. От тільки з 2008-го багато що змінилося. Воно порозумнішало. Віднедавна воно не просто спостерігало та мислило. Воно планувало, неначе шахіст, продумуючи всі ходи наперед і ретельно зважуючи наслідки. Коли в сутичках на вулицях Ґуаякіля почали брати участь еквадорські військові, воно на певний час відступило, таким чином залишивши серед живих — і на волі! — не менше ніж дві тисячі «сутінкових». Побачивши Тимура Коршака очима зараженого еквадорця в одній із палат Інституту неврології, воно схитрувало і ніяк не виявило себе, щоб передчасно не налякати українця. Пізніше воно виманило охоронця з будки біля центральних воріт Інституту, усвідомлюючи, що інакше він забарикадується та викличе підмогу. От і цього разу, маючи непогане уявлення про те, що таке «Leopard 1», американські кулемети М240 та автоматичні гвинтівки М16, воно розуміло, що без зброї до аеропорту не прорватися.

Перший блокпост — на північно-західній околиці Ґуаякіля, на перетині 48-го шосе та 30-ї Північно-Західної вулиці, за десять кілометрів від аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо — «зняли» без жодного пострілу. Нападники зім’яли солдатів, що стояли на чатах, після чого швидко розправилися з рештою — блокпост знаходився на виїзді з міста у відносно спокійному районі, тож ніхто з еквадорців не очікував на напад. У результаті успішної атаки «сутінкові» заволоділи автоматичним станковим гранатометом американського виробництва «Mark 19», п’ятитонною повнопривідною вантажівкою «M939», армійським позашляховиком «Humvee» з установленими на даху великокаліберним кулеметом «Browning M2» та шістьма 5,56-міліметровими карабінами «Colt М4».

Після вдалого нападу психоістота не кинулася сторчголов на наступні пости. Спершу воно примусило нападників переодягтися в уніформу вбитих еквадорських солдатів.

Другий блокпост — на клеверній розв’язці на місці перетину 40-го та 48-го шосе — знешкодили швидше, ніж перший. Солдати 3-го батальйону 5-ї бойової бригади «Ґуаяс» розслаблено спостерігали, як до пропускного пункту наближається «Humvee» та тентована вантажівка. Більшість загинула, так і не зрозумівши, звідки по них відкрили вогонь. Далі не склалось. Потвора, що гнала інфікованих чоловіків до аеропорту, не врахувала, що клеверний міст на перехресті доріг № 40 та № 48 охороняють і з півночі, і зі сходу. Солдати зі східного блокпоста, зачувши стрілянину, кинулися на допомогу побратимам. Зав’язалась перестрілка, внаслідок якої східний опорний пункт і всіх його захисників було знищено. Із такої відстані його розмолотили на порох гранатами.

Одночасно розпочалася стрілянина на північному в’їзді до міста, біля мосту через річку Дауле, праву притоку Ріо-Ґуяас. Віадук охороняли бійці 9-ї амазонської бригади спеціального призначення, яку вчора ввечері перекинули зі східних регіонів Еквадору: заскочити їх зненацька не вдалося. Попри це, оборонці не протрималися й трьох хвилин. «Сутінкових» було вп’ятеро більше, жоден із них не мав навичок ведення бою в місті, однак усі разом вони діяли тактично правильно, як єдиний організм, шукаючи найслабші місця та легко зминаючи оборону солдатів.

Про атаки на блокпости на півночі міста негайно доповіли командуванню. Решту бойових патрулів миттєво привели в повну бойову готовність, але це не допомогло. Два загони «сутінкових», що рухалися до аеропорту з півночі та з північного заходу, зносили блокпост за блокпостом. Вони мали зброю, броню (на блокпосту за мостом через Дауле «сутінкові» захопили три кулемети М240 і дві броньовані колісні машини «Engesa EE-9 Cascavel» бразильського виробництва, по суті, колісні танки з 90-міліметровими гарматами на баштах) і основне — не боялись умирати. Еквадорська армія не так технічно, як морально виявилася не готовою до жорсткого протистояння в місті. Солдати готувалися до появи нехай і знавіснілих, але беззбройних психів, і не очікували, що по нашвидкуруч виставлених блокпостах гатитимуть із 90-міліметрової гармати, що «сутінкові» кидатимуться на пропускні пункти, шмаляючи в усе, що бачать, і ніскільки не боячись нарватись на кулю у відповідь.