Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Дві групи «сутінкових», поступово захоплюючи все більше зброї та боєприпасів, ривками просувалися на південь. Один загін прямував вулицею Франциско де Орельяни (авеню починається відразу за мостом через Дауле), другий — 48-м шосе до перетину з авеню Хуана Танки Маренго, після чого завернув на схід.

О 8:35 для еквадорського військового командування стало очевидним, що обидва загони прориваються до аеропорту.

Середа, 21 січня, 08:41 (UTC –5)

Міжнародний аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо

Ґуаякіль, Еквадор

Попри видимість захищеності та порядку, повітря всередині ґуаякільського аеропорту від тривоги здавалося гірким і тванистим, неначе переварений кисіль. Пасажири в чергах реєстрації дратувалися та намагалися прослизнути без черги. Працівники авіакомпаній, які теж відчували застигле в непорушному повітрі напруження, сердито огризалися до чоловіків і жінок, котрі, ігноруючи загороджувальні стрічки та жовті лінії розмітки, напирали на стійки. Аеропорт захлинався великою кількістю додаткових рейсів, скерованих до Ґуаякіля, щоб допомогти з евакуацією людей.

За чверть до дев’ятої Тимур, Ріно та Лаура нарешті підійшли до стійки реєстрації. Лаура поклала на стійку роздруківку з підтвердженням придбання квитків і три паспорти. Стомлений і затурканий працівник «LAN Chile» узяв документи та почав вводити дані в систему. Через хвилину зі спеціального апарата вискочили три віддруковані смужки картону — посадкові талони. Еквадорець наготувався віддати документи Лаурі, але несподівано затримав погляд на синьому із золотим тризубом паспорті Тимура.

— Перепрошую, а ви маєте візу? — він відклав посадкові талони та розгорнув паспорт. — Наскільки я знаю, громадянам України для перетину чилійського кордону потрібна віза.

Південноафриканці та французи могли в’їжджати до Чилі просто за закордонним паспортом, українці потребували візи. На щастя, у серпні 2009-го, коли Тимур Коршак уперше вирушав до Чилі, Оскар Штаєрман, адміністратор проекту «NGF», подбав, щоб українцю відкрили багаторазову візу.

— У мене шестирічна робоча віза, — спокійно сказав Тимур.

Працівник «LAN Chile» скрупульозно роздивлявся візу, що мала вигляд печатки, яка займала всю сторінку паспорта.

— Робоча? Ви не відвідували Чилі протягом минулих п’яти років. У вас є запрошення від компанії, яка бере вас на роботу? Боюся, без цього документа, я буду змушений…

Його слова обірвав гуркіт пострілів зі 105-міліметрових гармат, що злилися в один потужний залп. Моментально кілька сотень людей — усі, хто знаходився в залі відправлень, — повернули голови на захід, до широких вікон термінала. Постріли лунали з-під естакади, відповідно, із вікон горішнього термінала побачити, що діється біля виходу із зали прильотів, не було можливості, однак Тимур здогадався, що стріляли з танків, розташованих перед загорожею з бетонних блоків. За мить згори долинуло тихе клацання — відкрили вогонь снайпери.

Першим голову на схід повернув Тимур Коршак.

— Пробач, чувак, — прошепотів він українською, після чого перехилився через стійку та вирвав із рук еквадорця паспорти та посадкові талони. — Мерщій на паспортний контроль! — гукнув через плече Лаурі та Ріно.

Під естакадою загавкав кулемет; до термінала вривалися перелякані пасажири, яким в останню мить пощастило пройти повз контрольний пункт, кричали жінки; військові швидко перегороджували проходи мотками колючого дроту, блокуючи всі входи до аеропорту. За дротом лишалося чимало людей, які голосили, лаялися та розмахували квитками, благаючи їх впустити. Якась жінка намагалася перекинути через загородження свою дитину.

Тимур, Лаура та Ріно встигли дістатися сходів, які вели до паспортного контролю, до того, як натовп перетворився на очманілий від диму бджолиний вулик. Кількасот людей одночасно обступили чотири десятки реєстраційних стійок, вимагаючи посадкових талонів. Біля однієї зі стійок спалахнула бійка. Кілька чоловіків зігнали представника колумбійського лоукост-перевізника «Viva Colombia» з крісла та почали скубти його за волосся, торсати за барки, не розуміючи, що тим самим тільки відтягують час, коли зможуть отримати талони на посадку.

Лаура, біжучи, смикнула Тимура за футболку:

— Думаєш, це через нас? Вони знову полюють на нас?

— Так.

Несподівано звуки, що долинали з-під естакади, змінилися. То вже були зовсім інші вибухи. Тимур несамохіть зупинився, Ріно також став, і чоловіки сторожко перезирнулися. Тепер снаряди летіли не тільки від аеропорту, але й в аеропорт. З-під естакади зблиснуло полум’я, в усій будівлі затремтіли шиби. Навіть на третьому поверсі відчувалося, як двигтить під ногами підлога.