Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Сонце зайшло о 18:37.

Для певності вони почекали ще годину і тільки о пів на восьму вилізли зі склепу. Ще майже півгодини, плутаючись у кущах і перебираючись через надгробки, блукали в темряві кладовищем, перш ніж опинилися на проспекті Кіто. За звичайних умов піша прогулянка до «Dreamkapture hostal» не мала б становити труднощів. Від проспекту Кіто відгалужувалася вулиця Луїса Кордера Креспо, яка вела просто на північ і впиралася в проспект Америкас. Ще через кілометр від проспекту Америкас відходила авеню Франциско де Орельяни, котра вела просто до хостелу. На жаль, ситуація в Ґуаякілі нагадувала що завгодно, але тільки не «звичайні умови». Місце, де вулиця Луїса Кордера Креспо вливалася в проспект Америкас, охороняли три десятки озброєних автоматичними гвинтівками військових і два кулеметники, що ховалися за укріпленням із бетонних блоків. На проспекті Америкас через кожні триста метрів дорогу перегороджували «UR-416», німецькі колісні бронетранспортери. Ріно, Лаурі та Тимуру довелося робити гак, огинаючи «Estadio Modelo», футбольний стадіон, біля якого дев’ять годин тому збилась докупи більшість «сутінкових», які мчали до Інституту неврології, після чого покрученими та безлюдними вуличками району за назвою Кеннеді пробиватися на північ.

GPS-навігатор на смартфоні Лаури не захотів умикатися. Без навігатора, без сонця, без табличок із назвами вулиць вони заблукали. Майже три чверті години Тимур і його напарники кружляли районом Kennedy Norte і зрештою вийшли на широченну вулицю, що тяглася з південного сходу на північний захід. Вулицю проскочили без проблем. Лаура, показуючи раніше завантажену карту Ґуаякіля, стверджувала, що вони щойно перетнули авеню Хуана Танки Маренго. Тимур сумнівався. І мав рацію. Насправді вони перебігли через вигин проспекту Америкас, до того, як він улився в авеню Хуана Маренго. На жаль, Лаурі вдалося переконати українця. Думаючи, що перебувають на південному сході від нічліжки, Тимур, Лаура та Ріно вирушили на північний захід, уникаючи широких проспектів і віддаляючись від «Dreamkapture hostal». Вони пройшли район Vernaza Norte, Garzota , потрапили до Sauces , де остаточно заблукали. Вони спромоглися вийти на 3-ю Північно-Східну вулицю (авеню Ісідро Айора Куеви), однак її не було на завантаженій частині карти, відтак Тимур і компанія не уявляли, в якій частині міста знаходяться.

Дві з половиною години по тому на перехресті 2-ї Північно-Східної та вулиці доктора Луїса Мендоси Морейри українця, південноафриканця та француженку перестрів військовий патруль. Спочатку їх уклали носами в землю та тільки потім дозволили показати паспорти. Лаура на мигах пояснила офіцеру, що вони заблукали, після чого солдати заштовхали їх до позашляховика «Humvee» та відвезли до хостела.

За п’ять хвилин до півночі Тимур, Лаура та Ріно, страшенно голодні та виснажені, ввалилися до своєї кімнати в «Dreamkapture hostal». Окрім них, у хостелі залишалося не більше півдесятка постояльців.

Вівторок, 21 січня, 00:34 (UTC –5)

Хостел «Dreamkapture hostal»

Ґуаякіль, Еквадор

Розтираючи рушником мокру голову, Лаура повернулася з душу. На ній були короткі спортивні шорти та вільна футболка, що липнула до мокрого тіла. Вона повісила рушник на бильце і сіла на ліжко, склавши ноги в позі лотоса.

Тимур, підперши голову подушкою, лежав і бездумно перемикав канали; крихітний, завбільшки з мотоциклетний шолом, телевізор висів під стелею кімнати в кутку за дверима. Чоловік не мав сил навіть на те, щоб піти в душ. Проблема крилася не у втомі. Болю в м’язах він не відчував. Тимура охопила якась особлива форма знемоги: серце ледве буцкало, а м’язи під шкірою здавалися гнилими. Він не здивувався, якби, ненароком порізавшись, вчув би запах протухлого м’яса. На лівій руці, від плеча до ліктя, а також під ребрами з лівого боку наливалися багрянцем велетенські синці.

— Ти як? — озвалася Лаура.

— Господиня каже, що замовити їжу сьогодні навряд чи вдасться, що, в принципі, логічно, але пообіцяла приготувати яєчню з беконом, — не відволікаючись від телевізора, прогугнив українець.

— Я згодна, — жінка відкинулась на подушку. — Я така голодна, що з’їм що завгодно. А ти митися не будеш? Там настільки вузькі кабінки, що Ріно, напевно, миє себе частинами: спочатку — праву, потім — ліву.

Тимур мляво посміхнувся та намірився щось сказати, аж раптом біля його долоні задеренчав мобільний телефон. Від несподіванки чоловік сіпнувся, м’язи (особливо з лівого боку) протнуло чорною хвилею болю. Він підтягнув до себе мобілку та подивився на екран. Телефонувала Аліна.