Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Чому воно шукає тебе? — запитала Лаура.

Тимур навмисно не дивився на бійню, що розгорталася перед відчиненими воротами ґуаякільського Інституту неврології. Не через те, що видовище шокувало його, — із такої відстані розстріл «сутінкових» нагадував дешеву театральну постановку, а кров здавалася розлитим чорнилом, — чоловік не дивився на бійню, бо не хотів думати про те, що, по суті, там гинуть невинні люди. То не їхня провина, що в їхні голови пролізла божевільна безтілесна примара, яка перетворила їх на жалюгідну подобу заражених сказом собак.

— Гадаю, щоб захистити себе.

— Я не розумію. Поясни.

Між бровами проступили зморшки; чоловік знизав плечима. Як можна пояснити те, в чому сам не впевнений?

— Звідкись узялося достатньо нанороботів, щоб інфікувати сотні еквадорців. Якось ці нанороботи потрапили в голови людей. І всі ці люди — дорослі, розумієш? — він зиркнув на Лауру. — У «NGF Lab» наноагенти вводили в мізки ботів обмеженими дозами, починаючи з пелюшок, поступово додаючи нові порції відповідно до того, як хлопчики росли. Виходило, що мозкові плати, які давали доступ до нейронів кори, вибудовувалися одночасно зі зростанням мозку та черепа. У нашій ситуації наноагенти переважно потрапляють в уже сформовані організми. Їм просто не вистачає місця, щоб утворити повноцінний комутатор, який давав би змогу психоістоті повністю ними керувати, її вплив на поведінку людей обмежений. Через це «сутінкові» — наче маріонетки на одній ниточці: психоістота смикає їх, але їй не вдається примусити їх робити саме те, що їй потрібно. Мені здається, 2009-го психоістота шукала Вадима Хорта через те, що запрограмовані Хортом макроси, які дозволяли ботам навчатися, швидко «засмітили» мозкові плати. Згенерованих макросами підпрограм було забагато, вони накладалися та викликали збої. Іншими словами — макроси заважали психоістоті, оскільки в певний момент вона зрозуміла, що здатна значно ефективніше керувати малюками. Потвора шукала Хорта, бо думала, що він виправить ситуацію: вдосконалить код або взагалі видалить макроси з мозкових плат у головах ботів. Гадаю, зараз відбувається щось подібне. Заражені люди не роблять достеменно те, чого хоче психоістота. Щоб збільшити ступінь впливу, треба, з одного боку, «притлумити» свідомість, усі осмислені й емоційні реакції, а з іншого — збільшити мозкові плати, тобто завести в мозок більше наноагентів, але що більше агентів потрапляє в голову дорослої людини, то швидше вона помирає. І тому психоістота потребує мене. Я, як і Хорт, є програмістом. У минулому мені вдавалося задовольнити її забаганки. Можливо, вона припускає, що я зможу все виправити. А тепер, подумай, — чоловік підвищив голос, щоб показати, що перейшов до найважливішого, — яка основна мета існування будь-якої живої сутності на Землі? — він почекав, але Лаура мовчала, і тоді продовжив: — Зберегти себе як вид. Рослини та живі організми, починаючи від бактерій і закінчуючи Homo Sapiens, досягають цього шляхом розмноження — генерують потомство, передають йому свої гени, інстинкти, навички, а відтак забезпечують існування виду. Не знаю, чи можна вважати психоістоту живою. Але, як ти колись казала, в певну мить воно почало самоусвідомлювати себе, а отже, воно точно живіше за дерево. Розмноження для цієї потвори — не варіант. Наскільки я розумію, психоістота просто існує, й усе. Загалом єдина можливість для неї зберегти себе як вид — це заразити наноагентами якнайбільшу кількість людей, і то заразити так, щоб вони не помирали від скаженого болю в голові чи через крововиливи в мозок. Поки що їй не вдається.

Лаура, погоджуючись, кивнула:

— Ти маєш рацію. Напевно, суттєво також те, що нанороботи потрапляють у голови людей із повністю сформованою свідомістю, і психоістоті не так просто пробитися до підсвідомого.

— Можливо. А ще, ти зауважила, що воно стало підступнішим?

— Ні.

— Патлатий еквадорець у клініці, — Тимур махнув рукою в напрямку інституту. — Його очима психоістота побачила мене, але вирішила не виявляти себе, доки не зігнала до входу дві сотні «сутінкових».

— Треба вшиватися звідси, — втрутився Ріно.

— Що? Чому? — повернув голову українець. Ріно говорив навдивовижу спокійним голосом, через що українець спершу не насторожився.

Велетень показав пальцем на сіро-жовту стіну за дорогою.

— Вони полізли через вибите вікно.

Під вікном уже стояло троє «сутінкових». Роззираючись, вони неправдоподібно вигинали голови, так, наче чиясь невидима рука стискала їхні шиї та перехиляла у той бік, куди потрібно було дивитися. Ще четверо чи п’ятеро вибиралися через вікно.